Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Цареві мужі слухали, обіцяли переказати це імператору, зникали, знову приходили й кожного разу вигадували нову причину: то, мовляв, імператор Костянтин трохи занедужав, то виїхав десь недалеко у Македонію чи Фракію, то просто не має часу. Але завжди обіцяли, що от-от імператор запросить княгиню Ольгу до Великого палацу, зустрінеться з нею, матиме важливу розмову.
І княгиня ждала. Вона мусила ждати, бо мова йшла про справедливі вимоги, про добробут руських людей, про честь Київського столу. Невже ж може бути, що імператор Візантії, який щоденно приймав князів і послів з усього світу, не прийме і не говоритиме з нею – руською княгинею?
І ось нарешті, – це було через півроку після того, як княгиня Ольга виїхала з Києва, й через вісімдесят три дні після того, як руські лодії стали на Суді, – цареві мужі, задихаючись, прибігли до монастиря Мамонта й повідомили княгиню, що імператор Костянтин ждатиме її в неділю, вісімнадцятого жовтня.
Вісімнадцятого жовтня! Тут, над Пропонтидою, було ще тепло, але на серці в княгині Ольги холодно. Скільки днів і ночей! Що дасть їй ще одна зустріч з імператором?
І знову вони з усіма церемоніями прийшли у Великий палац, знову їх примусили ждати виходу імператора. У Золотій палаті на позолочених деревах співали птахи, гарчали й били довгими хвостами об підлогу золоті леви, а імператор Костянтин підносився у конху[121] й там височів нарівні з образом Христа.
Після того був обід. Купці й сли за окремими столами обідали в Золотій палаті, де сидів і імператор Костянтин. Імператриця ж з дочками й Феофано – у Пентакувіклії святого Павла, куди було запрошено й княгиню Ольгу.
На цей раз княгиня Ольга сиділа за одним столом з імператрицею й Феофано, розмовляла з ними, мала змогу ще раз зблизька подивитись на них. І знову, як і під час першого прийому, її неприємно вразили сухість і черствість імператриці Єлени, зухвала, підкреслено горда поведінка Феофано.
Час від часу у Пентакувіклії лунали звуки органів – тоді всі присутні на обіді мусили вставати й слухати музику. Кілька разів під час обіду до палати заходили карлики-блазні й витівники, що розважали гостей всілякими жартами, робили дивні вправи, поглинали вогонь, примушували речі зникати й знову знаходили їх, вилазили по тонких гнучких прутах аж до стелі. Перед гістьми виступив навіть чорний велетень, що міг підняти одразу вісім чоловік.
Але хоч все це було надзвичайно цікаво, княгиня Ольга не могла забутись. Вона думала про те, чому імператор обідає з купцями й послами, а вона – з імператрицею й Феофано; ждала й гадала, чи покличе її імператор?
І от на дверях Пентакувіклія з’явився паракимомен Василь.
Імператор Костянтин кликав княгиню Ольгу на розмову.
Була пізня осінь, але тут, на березі Пропонтиди, ще не відчувалось її дихання. У саду, де йшли імператор і княгиня, ще цвіли квіти, і терпкі їх пахощі п’янили голову. Десь унизу, в темряві, глухо билась об скелі морська хвиля, вдалині за мурами тьмяно поблискував Константинополь, вгорі переливались всіма барвами зорі.
Імператор і княгиня Ольга стали на скелі над морем, і те, що відкривалось їхнім очам, можна було назвати справжньою казкою. Просто перед ними лежав голубуватий безконечний простір Мармурового моря. Високо над ним і ніби зовсім близько від землі плив срібний, перетканий темними западинами місяць. У сяйві місяця навкруг нього померкли, зникли всі зорі, небо там було таке ж голубе й чисте, як і море внизу. Тільки на півночі, де небо закутала темна шаль, ніби потай горіли червонуваті зорі. Від скелі, на якій стояли імператор і княгиня, аж до самого обрію море світилось, по ньому снувалась широка доріжка від місяця; але не тільки в цьому місці, а й по всьому простору моря кожна краплина його вилучала зеленкувате сяйво.
І, впиваючись тишею ночі, вбираючи в себе сяйво місяця, спочиваючи в лоні своєму, море час від часу зітхало, ніби дихало, і тоді з глибин його виникала хвиля, котилась до берега, з тихим плескотом, схожим на шепіт, розбивалась на камені і дрібними струмками, що дзвеніли, як струни, поверталась у безодню…
– Я хотів показати княгині руській красу Пропонтиди.
Ось вона, – сказав імператор Костянтин.
– Я дуже вдячна імператору за увагу, – відповіла княгиня, – але за три місяці я вже доста бачила цю красу, а он там, над Перу, висить хмара, і звідти дме холодний вітер.
– Княгиня Ельга, бачу, ображається, що я так довго не міг з нею поговорити. Але ж я то хворів, то виїжджав з Константинополя… Зараз я дуже уважно слухаю княгиню.
– Так, імператоре, я довго чекала й хотіла поговорити про мир і любов, які повинні бути між Візантією і Руссю…
– Хіба між нами немає миру й любові, княгинє? – нібито щиро здивувався імператор. – Наскільки я знаю, вони між нами нині є…
– Мир і любов записані в харатіях римських імператорів і князів Олега й Ігоря, що стояли колись тут, під стінами Константинополя. Але на ділі їх немає, і в тому не повинна Русь.
– Не розумію, про що говорить княгиня.
– Я говорю про те, що на сході нашої землі, на далекому Танаїсі, де проходить наш шлях до Ітиля-ріки й Джурджанського моря, Візантія збудувала свій город Саркел і перетяла нам шлях…
– Саркел?! – засміявся імператор Костянтин. – Але ж то не наш город, його збудував хозарський каган, якому ми продавали, правда, мармур і камінь, залізо й скло… Там, як я пригадую, був і наш будівничий, спафарокандидат[122] Петрона… Але, княгинє, будували цей город не ми, а хозари. Так само будуємо ми городи іншим народам. Захоче Русь – ми допоможемо і їй… Звичайно, за гроші, за золото…
– Що ж! – промовила, стримуючи себе, Ольга. – Про Саркел ми будемо говорити з хозарським каганом, але ж імператори ромеїв будують городи не тільки на Танаїсі і не тільки за золото, а й на берегах Руського моря від Істра до Тмутаракані, де стоїть Русь…
– Княгиня Ельга помиляється, – суворо сказав імператор Костянтин. – Колись, у дуже давні часи, ми, греки, прозивали Руське море Понтом Айксинським і не ходили туди, але пізніше це море стало Понтом евксинським, і тоді багато греків оселилось над Істром, у Кліматах, у Тетрамархі, яку княгиня називає Тмутараканню.
– Я
