Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
– Невже ти мене не впізнала? – почула Малуша знайомий голос.
– Княжич Святослав?
– Так, це я… А чого ж ти злякалась?
– Я прийшла з дворянами поспівати й стрибати, пустила свій вінок, пішла за ним…
– То добре, Малушо… Сам Купало привів тебе сюди…
– Ой ні, княжичу… Це – нещастя, тут так темно… і я вже піду назад до вогнища. Там усі дворяни…
– Ні, ти нікуди не підеш…
– Чому, княжичу? Як же так, що я нікуди не піду…
– Так, Малушо! Сідай ось тут, на кручі, і я сяду біля тебе…
Вона сіла, бо княжич не випускав її руки. його рука була така дужа й гаряча. Сіла вона й тому, що не могла перемогти зваби цієї неспокійної, тривожної ночі…
Якусь хвилину мовчали. До них долітали звуки купальських пісень, тихий сплеск води, чиїсь голоси в темряві, але все це було так далеко.
– Ти віриш у долю? – запитав Святослав.
– Вірю… ні, не вірю! – знітившись, відповіла вона.
– А для чого ж ти пускала вінок? Адже хотіла знати, куди він припливе?
– Хотіла.
– Отже, ти віриш у долю. Вірю в неї і я. Так мене навчив Асмус.
– Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вірити.
– Ні, вона не обдурює, – впевнено сказав він, – і їй вірити треба.
Випустивши руку Малуші, Святослав довго сидів і дивився на чорне плесо, немов міг там щось вчитати.
– Ти колись думала про мене? – раптом запитав він, обернувшись до неї, і вона побачила його освітлені вогнями очі й вуста. Тільки ці очі й вуста тепер не були злими, як у теремі на Горі, а такими, які бачила уві сні.
– Я думала про тебе, – щиро призналась вона, – і завжди боялась… Коли ти говорив, коли мовчав… і гримав на мене.
– А може, – сказав він Малуші, а більше, мабуть, собі, – може, я був суворий з тобою і гримав через те, що любив тебе?
– Ой княжичу, – жахнулась вона, – навіщо говорити такі слова, та ще в ніч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хіба ж можна воднораз ненавидіти й любити? – Вона знайшла силу стримано засміятись.
– Можна, – відповів він. – Коли я ненавиджу, то від усієї душі, коли люблю – то до останку.
– То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидів?
Він сказав дуже голосно:
– Ні, тебе я тільки любив. Ненавидів їх, усіх на Горі…
Так, пустивши вінок на воду, й пішла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне він, чи пливе.
– За що, княжичу, за що?
– За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тільки роба… Я сварився, і кричав, і гримав на тебе за те, що ти корилась їм.
– Ні, княжичу, я не розумію, як можна разом ненавидіти і любити.
– Але ж мене ти не ненавидиш?
– Ні, княжичу, як я можу тебе ненавидіти, ти – княжич, я – роба…
– Ти знову про це… Слухай і запам’ятай, – перебив він її. – Я говорю правду. Клянусь Купалом…
У тиші, яка настала після цього і яку, здавалося, ще й заглибила ця купальська ніч, він почав:
– Слухай, Малушо! Отам, на Горі, і скрізь – на Дніпрі, у полі – мені чогось не вистачало… Спочатку я не знав, чого мені треба, перестав спати, вибирав зорі на небі, все когось ждав. А тепер знаю, що шукав: вибирав і ждав тебе, тільки тебе. Я люблю тебе, Малушо!
– Княжичу! – жахнулась вона. – Як можеш ти мене любити? Я проста дворянка!
Малуша розповіла йому про себе. Втім, що вона могла розповісти? Кілька слів про Любеч, батька й матір, ще про те, як приїхав і забрав її з собою Добриня, як він під щитом вивіз її на Гору, як взяла Малушу до себе ключниця Ярина.
– То гридень Добриня твій брат? – запитав Святослав.
– Так, князю, брат.
– Добрий гридень, – задоволено сказав Святослав. – Ніколи не думав, що ти його сестра.
І тут же подумав про те, що мусить зробити щось таке, щоб Добриня відчув його княжу ласку: пожалувати чимсь, дати добру зброю. Тільки Малуші княжич про це нічого не сказав, а, дивлячись на плесо й вогні, вів далі:
– А може, я й люблю тебе саме через те, – запально говорив він, – що ти не княжна, не боярська і не воєводина дочка. Я для себе місця не знаходжу там, на Горі, я ночей не сплю, думаючи про тебе, ти для мене краща всіх на світі…
– Не говори так, не говори, княжичу Святославе.
– Та чому ж не говорити?
– Мені страшно, і я дуже нещасна, якщо ти говориш правду…
– Клянусь Перуном…
– Княжичу, якщо судилось нещастя, навіть Перун мене не захистить…
– Не зможе Перун – я захищу… Слухай, Малушо, хіба це не щастя сидіти нам разом?..
Вона подумала й навіть заплющила очі.
– Так… щастя…
– А коли я тебе обійму, поцілую?
Малуша бачила зорі над собою, але одразу вони затьмарились, згасли. Близько перед собою вона побачила очі княжича, почула його дихання, міцна, дужа рука стиснула її до болю, до крику… Проте цей біль тривав коротку хвилину, всю істоту Малуші пронизали радість, щастя відчутої любові. Разом з Святославом, ніби на хвилях річки, Малуша попливла кудись далеко, може, і в самий вирій…
Їй здавалося, що вона спить, кілька разів вона ніби прокидалася, бачила купальські вогні, тремтливі їх відблиски на плесі, до слуху її долітали звуки пісні, але все це було так далеко. Нові й нові хвилі любовного шалу захоплювали її, підносили, несли далі й далі…
Проминуло багато часу. Вони прокинулись. Малуша була стомлена, немічна.
– Я проведу тебе, Малушо.
– Не треба, княжичу, вогні ще горять. Ніхто не повинен знати, де я була.
– Гаразд, Малушо! Але завтра ми зустрінемось, і я скажу тобі те ж саме, що й сьогодні. Де тебе ждати, куди прийти?
– Не знаю, княжичу.
– А коли я прийду через сіни в твою хижу?
– Я тебе чекатиму, княжичу. Тільки страшно, ой як страшно мені…
– Не плач, не плач, Малушо, все буде добре…
Малуша пішла на купальські вогні, тонка постать її вималювалась серед трав, а там і зникла в темряві ночі.
А княжич Святослав ще довго стояв над Дніпром. Навкруг нього пливла тиха, спокійна ніч. Було темно, як це буває перед світанням. Темряву не могли прорізати навіть кволі вогні, що догорали на лузі. Найгостріше око серед цієї пітьми не помітило б, де кінчаються на
