Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
– Древніх наших городів над Понтом ми не збираємось руйнувати, – сказав імператор, – і на нові землі не поїдемо.
– Але нехай вони не заважають нам торгувати з Кліматами.
– У Кліматах є свій синкліт, стратиг, протевон, Русь мусить сама домовлятись з ними.
– Ми зуміємо домовитись і з ними, – згодилась княгиня, – аби тільки нам не заважала імперія. Але, імператоре, не все гаразд у нас з торгівлею й у самому Константинополі…
– Чому ж? Адже ми торгуємо з Руссю так, як сказано у харатіях, підписаних нашими імператорами і руськими князями.
– Ці харатії написані дуже давно, а життя йде, і все змінюється. Наша земля багата суть, імператоре, багатша, ніж думають тут, у Константинополі.
– Я знаю це, княгинє, і це відомо всій імперії.
– Тим паче, імператоре! Ми хочемо продавати свої статки, нам є що продати. Багато ми хочемо й купувати в Константинополі… Але хіба нам дають торгувати? Адже коли купець наш приїжджає сюди, він мусить показати свій товар єпарху, той виставить ціну… Де ж це видано, щоб не сам купець, а щоб хтось встановляв йому ціну?! У нас у Києві цього немає. Ваші купці дають ціну, діло наше – купувати чи не купувати…
Імператор Костянтин нібито уважно слухав княгиню Ольгу, а вона розпалювалась все більше і більше.
– Знову ж, – вела вона далі, – у Константинополі купці наші можуть купувати вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та оксамиту тільки на п’ятдесят золотників кожен… Чому це так, імператоре? Я хочу не вином напоїти, а одягти Русь.
– Наші імператори, – сказав уперто Костянтин, – уклали ряд з князями руськими про торгівлю, і я не бачу потреби змінювати його.
– Отці наші думали, що договори їхні будуть виконуватись…
– Я подбаю, княгинє, щоб вони виконувались, – сухо сказав імператор. – Але чому Русь не виконує договорів?..
– Про що говорить імператор?
– Я говорю про те, що ще за імператора Льва Премудрого патріарх Фотій встановив на Русі християнську митрополію, але вже сто літ Русь і князі її не приймають, цієї митрополії…
– Я християнка, – сказала княгиня Ольга.
– Я знаю, і тим більше дивуюсь.
– Це не дивно, – запально промовила княгиня, – не токмо я, багато християн вже є на Русі. Є у нас і храми, і священики. Але Русь не хоче бути під патріархом константинопольським.
– Чому?
– Мабуть, тому, чому й болгари-християни не коряться патріархові константинопольському, а мають свого патріарха. Ми, імператоре, дуже любимо і бережемо закони наших батьків. І хоч змінюємо ці закони, але це знову закони наші, свої. Руські люди не терплять нікого над собою, вони не вміють бути рабами…
– Та невже ж християнство – це рабство?
– Я християнка і знаю, що християнство – це не рабство. Але бути під патріархом константинопольським – це все одно, що бути під імперією.
– Княгиня Ельга дуже одверта і гостра на слові, і дуже шкода, що не хоче мати мене хрещеним батьком.
– Так, імператоре, я хрещена суть презвутером болгарського кагана Симеона… Але хіба немає шляхів, щоб поріднити Візантію і Русь?
– Про які шляхи говорить княгиня?
– Імператор, дай боже йому здоров’я, має кількох дочок… Я ж маю двох синів, і з них старшого Святослава… Княжич Святослав зараз на порі, скоро посаджу його на Київському столі… А що, коли б київський княжич Святослав поріднився з імператором Візантії?
– Він еллін[123], язичник…
– Так, він язичник! Але ж юдеї хозари – і ті родичі римських імператорів.
– Ті імператори римські, – відповів Костянтин, – що ріднились з хозарами, мають анафему, я ж хочу мати не анафему, а життя вічне…
– Шкода, імператоре! Колись княжич Святослав побуває в Константинополі і імператор пересвідчиться, який він справедливий, сміливий…
З невеселими думками залишила княгиня Ольга Великий палац імператорів ромеїв. Вийшла вона з покоїв Костянтина пізньої години. Увесь почет її ждав у Орології й, очевидно, трохи непокоївся.
Темними вуличками, майданчиками, де височіли стрункі кипариси й дзюркотіли фонтани, довгими лункими переходами, оточені сановниками, царевими мужами, охороною, пройшли вони мовчки до воріт Великого палацу, попрощалися, сіли у колісниці й поїхали через широку площу, а далі вулицею Меси.
За той час, поки вони були в палаці, погода змінилася. Над Золотим Рогом і Галатою повисла чорна грозова хмара, час від часу в ній спалахував вогонь, глухо гуркотів грім, до землі летіли, били сліпучо-білі гострі блискавиці.
У такі хвилини видно було весь похід, що мчав вулицею, – візників, коней, які боязко ворушили головами, княгиню, її супутників, що, вчепившись за поручні, намагались не випасти з колісниць.
– Ну як? – один тільки раз запитала княгиня Ольга в своїх родичок і боярських жон. – Такого чуда ми не бачили? Красоти тоя не забудемо?
Жони мовчали. Чудес і краси Константинополя немов і не бувало, цієї ночі у Великому палаці вони побачили щось інше.
Вони їхали вулицями Константинополя дуже довго, перед ними з обох боків у півтемряві виникали й тікали назад будинки, кипариси, пам’ятники й колони. Скрізь було порожньо, вряди-годи тільки зустрічались їм нічні сторожі, де-не-де у вікнах теплілись схожі на світлячки вогники.
Княгиня Ольга не бачила всього цього, не дивилась на примарний нічний Константинополь. Гірка образа, біль, злість стискували її серце, рвали груди.
2
Історики різних часів і різних народів витратили гори паперу й ріки чорнил, описуючи, як літа 957-го княгиня Ольга на лодіях з купцями своїми їхала до Константинополя, які дари везла вона з собою, як приймали її імператори і що говорили з нею. Думали ще й про те, в які дні імператор Візантії її приймав – дев’ятого вересня і вісімнадцятого жовтня чи в якісь інші? Зрештою вони прийшли майже до одностайної думки, що імператори приймали княгиню Ольгу вдруге вісімнадцятого жовтня, бо тільки літа 957-го неділя припадає на вісімнадцяте жовтня. А чи приймали імператори княгиню Ольгу вперше дев’ятого вересня, чи в якийсь інший день – про це сперечаються ще й досі.
І чомусь ніхто з них не замислився над тим, а що ж робила княгиня Ольга після другого прийому в імператорів? Питання це може видатись комусь смішним, може, хтось
