Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

Холодні пальці Малуші випустили ріжок столу. Княжич Святослав устав, вийшов, так і не поглянувши на неї. А чого ж ждала Малуша? Справді, чого вона могла ждати? У княжича Святослава багато діла – зараз він судитиме людей, пізніше, як це чула Малуша, поїде з воєводою Свенелдом на лови, потім обід, вечір, ніч. Однаковим життям живе Гора – сьогодні, як учора, завтра, як сьогодні.

Але не однакове життя в неї, в Малуші. Таким, як сьогодні, буде воно завтра і в наступні дні, але таким, як учора, вже не буде ніколи. Так що ж робити, як бути, як жити?

На очі набігає сльоза. Малуша змахує її рукою. Не можна плакати! Знову сльоза – і знову вона змахує її рукою. Не плач, Малко, не плач! Крізь вікно потоком вливається рожеве сяйво світанку, крий боже, хтось побачить, що ключниця княгині Ольги плаче! От і зараз у стравницю заходить красуня Пракседа, щось запитує в неї, дивиться на Малушу великими своїми чудовими, але хижими й заздрісними очима. Малушо, не плач!

І вона вже не плаче. Снідання закінчене, але буде ще обід, вечеря, треба іти до комор, усе взяти, приготувати. А хіба, крім того, мало всякого діла? Княжий терем великий, треба скрізь прибрати – перестелити ложа, накрити столи, замести, змахнути кожну порошинку.

Малуша йде теремом, виходить у двір, прямує до комор, медуш, бретяниць, клітей. Біля пояса її брязкотить важка низка ключів. Тут ключі до всіх добр, у її руках усі багатства княгині, княжичів, всього княжого двору. Вона йде, зупиняється біля комор і хиж, що замкнені важкими замками, і починає перебирати ключі.

О, як багато в неї ключів! Ось ключ – а за ним усі коштовності княгині, ось ключ – і вона може одягти всю Гору, передграддя, Подол, ось ключ – і перед нею будуть скарби, скарби… Але вона перебирає й перебирає ключі, все не може знайти того, який хотіла б мати зараз. Вона розуміє, що полюбила княжича Святослава і без цієї любові не зможе жити. О, якби-то кузнеці вміли кувати ключі до серця людини!

Марно турбувалась Малуша і марно вона, прибігши після довгого дня в хлівину до себе, думала, що запізнилась, хвилювалась, що княжич Святослав не прийде, навіть заплакала.

Княжич Святослав не міг прийти до неї в хлівину, поки в теремі ходили бояри, родичі, гридні, не міг прийти й тоді, коли вступала на варту перша нічна сторожа, бо в теремі не спали.

Коли ж княжич переконався, що все навкруги заснуло, він погасив світильник у своїй світлиці, дуже тихо, щоб ніхто не почув, як поскрипують мостини, увійшов у Золоту палату, де в півтемряві тьмяно поблискували зброя й доспіхи предків, минув верхні сіни, спустився східцями в куток нижніх сіней і відчинив двері до хлівини Малуші.

Одразу, тільки Святослав переступив поріг і замкнув за собою двері, він відчув на шиї руки, тепле дихання, – о, які солодкі були уста в Малуші, яким пружним, але водночас і гнучким було її тіло, перса, ноги!..

За вікном ішла ніч, там над стінами города Києва робили вічні свої кола зорі, на городницях стояли сторожі й мідяними билами вели лік часу, а вони були вдвох, для них не існував час, вони пливли й пливли на щасливих хвилях любові.

Швидко збігали години ночі, кожен із них запитував себе – чи й була ця ніч, а вже на стіні сторожі дзвонили в била, вже скреготали жеравці мосту, який опускали на день, на подвір’ї лунали кроки, а далеко за Дніпром прорізувалась ниточка світанку.

4

Усім їм дуже добре в цю вранішню годину, усім по-людському хочеться жити, кожен з насолодою глибоко вдихає свіже повітря, – о, як чудово пахне воно водою, травами, зіллям, – кожен милується голубим небом, рожевими хмарками, що повисли, як намистечко, на обрії, квітами, що всіма барвами грають серед безмежного зеленого руна.

Але найщасливіший, мабуть, із них у цю годину Добриня. Він не розуміє ще, що сталось з ним, як не розуміє й того, як, чому це сталось. Учора він був гриднем у княжій дружині, як сотні й тисячі інших хлопців, і думав, що ходитиме в гриднях доти, доки не наразиться десь на печенізький спис і загине.

А раптом на світанні покликав його до гридниці воєвода Свенелд і сказав, що він, Добриня, поїде з княжичем Святославом на лови й поведе з собою сотню гриднів. Але це було не все, – їхній тисяцький, що був при цій нагоді в гридниці, додав, що віднині, з княжої ласки, Добриня завжди водитиме сотню. Отже, він – сотенний, віднині й навіки сотенний!

Радість наповнює душу Добрині. Був би він сам – ударив би коня, з криком-гиком помчав у поле, щоб аж земля гула під копитами, а повітря розривало груди. Та й долетів би він, либонь, аж туди, де висять над обрієм хмари. Сотенний! Чуєте, любечанин Добриня сотенний!

Але мчати не можна. Стримуючи баского коня, він їде одразу ж за княжичем Святославом, інші гридні – їм взап’ять. Так вони й їхатимуть за Дніпро, до дарниці княгині Ольги – бобрових гонів княжича Святослава.

Усі мовчать. Негоже говорити, коли мовчить княжич. А він їде, попустивши повіддя, іноді тільки, коли кінь змінить ногу або від Дніпра війне свіжий вітрець, підведе голову, подивиться навкруги замисленими очима. Про що думає княжич і чим стурбований? Чому в сірих його очах часом світиться радість, а іноді промайне й тривога?

Та хіба може гридень, а хоч би й сотенний, знати княжі думки? У князя – своє, у гридня – своє. Добриня думає про своє, він знову запитує себе: чому так сталось? Де причина?

Гарцюючи на коні за княжичем Святославом, пощипуючи час від часу тонкий вус, то попускаючи, то натягуючи повіддя, граючи списом і міцно тримаючи щит, Добриня сьогодні здавався сам собі набагато кращим ніж учора, і, безперечно, кращим від інших гриднів. У пам’яті постали дні, коли йому не раз доводилося супроводжувати разом з іншими гриднями княгиню Ольгу, а кілька разів і княжича Святослава. І хоч тоді нічого незвичайного не трапилось, Добриня тепер знаходив, що все було незвичайним: там він перший допоміг княгині