Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
Замовк і провів очима по всьому перистилю. З особливою ненавистю і довше, ніж на інших, дивився на глузливе обличчя Петронія Максимуса; Пелагії, здавалося, зовсім не помітив; весь облився вогнем, коли віддалік ложа побачив горду постать Касіодора, пійманого Боніфацієм за п’ять миль на південь від Арімінуму.
— Я певен, Аецію, що з Себастьяном не трапиться нічого поганого, а теж, що ніхто тут не насмілиться хоч якось скривдити особу й честь славного воєначальника.
Всі, не виключаючи самого Аеція, з безмежним здивуванням слухали заледве вимовлені слова вмирущого — він сам величезним зусиллям волі простяг до Аеція обидві руки і вів далі:
— Ти приїхав у закритій лектиці, правда?… Я навмисне її по тебе вислав, щоб ніхто в місті, окрім тут присутніх, не знав, що це ти їдеш.
— А я, бувши на твоєму місці, послав би по тебе лише клітку і возив би по всьому Арімінумі. Швидше кажи, чого хочеш… Кожна згаяна хвилина наближає час вдівства твоєї доньки… Зрештою, ти й сам недовго потягнеш… Небагато ти здобув, перемігши Аеція…
Вибухнув голосним, щирим, веселим сміхом. Боніфацій якусь мить мовчки дивився на негарно заросле, широке розсміяне обличчя, — врешті, коли сміх дещо затих, сказав:
— Ти помиляєшся, Аецію. Я багато здобув, перемігши. Кажу не про славу, панегірики чи хроніки, — за годину помру, нічого з цього не прочитаю і ніколи не довідаюся, чи хтось це читає… Маю на увазі щось інше. Знай насамперед, що я завше захоплювався тобою і шанував.
Аецій судомно затис великі кулаки.
— Якщо ти зараз не розважаєшся моїм коштом, — скрикнув глухим голосом, — якщо хоч трохи мене поважаєш, то накажи, нехай на час, доки я тут, звідси вийде огидний невдячний зрадник! — стиснутим кулаком вказав Касіодора.
— Він не зрадник, Аецію… — почав Боніфацій, але той не дав його докінчити.
— Не продажний зрадник? — крикнув… То що ж у такому разі він тут робить — вільний і пихатий, — коли його товариші гризуть сніг чи корчаться в муках?
— Жоден із них не в муках і навіть не ув’язнений, Аецію. Я своєю владою патрикія одразу ж після битви оголосив загальне помилування для всіх, що билися на твоєму боці, при цьому кожен охочий — комес чи простий лучник — може повернутися до імператорських шеренг на попереднє становище.
Пелагія здивовано помітила, що погляд Аеція, розгублений і раптом згаслий, мандрує до підлоги, а великі кулаки розтискаються і розпростовуються.
— Дяка тобі, — почула його ще глухіший голос, — дяка тобі за них усіх.
Але за мить, все ще не здіймаючи очей, спитав майже несміливо і наче соромлячись своєї цікавості:
— А багато… багато їх вступило під твої знаки?… Кажу… про комесів…
— Лише троє… Ні, ні, Аецію, — ти помиляєшся… Касіодор до них не належить… Вір мені — це справді твій найщиріший приятель… Сьогодні він тут лише тому, що я його покликав…
Боніфацій знову кивнув лікарям. Через хвилину сидів уже, зовсім випростуваний у попереку. Дивилися на нього вражено, обличчя виглядало не таким мертвим… очі палали життям… навіть пальцями одної руки ворушив уже значно вільніше…
— Найпресвітліший Петронію, — звернувся до Максимуса, — чи можеш тут, у присутності святого апостольського мужа, єпископа Іоанна і перед обличчям найпресвітлішого Флавія Аеція присягти Христовими муками та своїм законним походженням від того, кого називаєш батьком, що сенат міста Риму надав мені право і владу розпоряджатися долею переможеного Аеція, як я вважатиму належним, — а вічна Августа зволила затвердити цю ухвалу сенату?…
— Присягаю, — сказав Максимус і неспокійно зморщив брови, але, перш ніж устиг ще щось сказати, Аецій кинувся до ложа з обличчям, перекривленим гримасою люті, і просичав крізь зціплені зуби:
— Нічого не можеш мені зробити… нічого!.. Мої гуни посадять мужа твоєї доньки на гостру палю або ж прив’яжуть ноги, кожну до іншого коня, і…
— Прошу тебе, Аецію, зволь мене спокійно вислухати, — перебив його патрикій раптом дуже ослабленим голосом. — Бачиш… мій час надходить… Мушу поспішати… Тож слухай уважно… Мені все важче говорити… І ви всі слухайте… всіх вас прикликаю у свідки… тебе, апостольський мужу… тебе, найпресвітліший Максимусе… тебе, Пелагіє, а особливо вас, мужні солдати, — Сигісвульте і Касіодоре…
Замовк, щоб ковтнути повітря, дихання мав уже хрипке й уривчасте; видно було, як задихався і все його обличчя ставало синім, як губи.
— Уважно слухайте, — продовжив за мить, — і хай Бог вас покарає, якщо вгадаєте думку, але не почуєте слова з умираючих губ і скажете, що не чули… Я багато нагрішив проти Господа нашого… багато помилявся, але ніколи не погрішив злою волею і впертістю, лише, — якийсь час задихався і лікарі думали, що це вже кінець, — лише слабкістю і жаром серця… пихою, гнівом, безтямністю і нерозважливістю. І тепер… тепер хочу змити свої провини і виправити помилки… Перша й найбільша моя провина та, що я сягав по патрикіат, одному лишень мужеві на Заході приналежний — найпресвітлішому Аецію. Де ж мені з ним рівнятися? З воєначальником мудрим, здогадливим… щасливим. І друга моя провина: що я, керований пихою, а не розважністю, позбавив імперію та римський мир наймогутнішого мужа, єдиного оборонця, розбивши його під Арімінумом… Вибачиш мені цю кривду, Аецію? Вибачать мені цю другу кривду літописи?…
— Але ж, найславутніший мужу! — скрикнув Петроній Максимус.
— Не перебивайте мене… От-от помру… Але ця друга провина була заодно і ласкою Божою… Чому — думаєте — дав мені Бог перемогу над Аецієм? Мені, що негідний бути його
