Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

поетами?… полководець, імені якого не вимовить без страху жоден варварський король?! Воістину, лише для битв із варварами й годиться!.. Кидати ауксилії на почетвірну черепаху добірних палатинських легіонів?! Забирати з крил кінноту, перш ніж ворог опиниться під градовим обстрілом катапульт?! А це останнє?!.. це найгірше… справді ганебне?!.. Збити всі свої сили в одну масу наче для тим страшнішого удару, але насправді для того, щоб легко дати обійти себе з флангів?!.. Такий розгром!.. Військо повністю розпорошене… майже всі комеси в неволі… сам Аецій, може, вбитий… якраз шукають його тіло… А Боніфацій ще перед полуднем думав, що на півроку зачиниться в Арімінумі!.. Лише тепер Пелагія питається про Боніфація. — Разом із кіннотою переслідує Касіодора, що з двома легіонами тікає вгору Рубіконом… Весь день не зсідав із коня… весь час у першій шерензі…

Пелагія сама не знає, чого її обличчя раптом заливає гарячий рум’янець.

— З ним усе гаразд?…

— З ним?… завжди все гаразд… — починає Себастьян і раптом обриває, побачивши, що неспокійний погляд Пелагії торкнувся молодого трибуна-алана, який промовистим рухом показує на своє плече.

— Поранений?

Сама не сподівалася, що аж так скрикне. Рум’янець одразу ж відплив, обличчя збіліло, як край туніки талару.

Себастьян блискавичним поглядом змусив алана перетворитися на соляний стовп.

— Марничка. Подряпина, — сказав вільним, майже веселим голосом. — Якийсь спис на мить застряг під ключицею… зрештою, далеко від шиї… Коли його вийняли, витекло всього три краплі крові. Маленька подряпина, — повторив і одразу ж додав. — Але яка значна перемога!.. Воістину, найбільша від розгрому язичників під Аквілеєю… Доки житиме Римська імперія, доти й Боніфацієва слава!

7

Коли Боніфацій розплющив очі, зменшена до розміру пальця тінь на сонячному годиннику в перистилі показувала полудень. Троє лікарів квапливо обмінялися значущими поглядами: «Вперше за три години… попри всі заходи!», а погляд найстаршого і найповажнішого з них додав: «І востаннє..» Швидко відступили, відкриваючи близькому до смерті переможцеві вид на увесь скупаний у блисках сонячного світла перистиль. Одразу ж біля ложа, з обличчям наче закам’янілим од болю і невимовного здивування, стояла Пелагія. Крик, що несподівано для неї самої вирвався три дні тому на звістку про поранення Боніфація, виявився віщим. Наймогутніший чоловік Заходу, переможець непереможного, мудрий і вчений полководець, хоробрий воїн, який за весь час битви ні разу не відступив за другу шеренгу, — конав у муках, з кров’ю, смертельно отруєною іржавим наконечником списа, через рану, з якої витекло всього три краплі… Губи вже геть посиніли, землисто-сірі щоки глибоко запалися, застиглі пальці судомно розчепірилися, а все-таки з його обличчя ще не зник вираз цілком притомної турботи справами світу. На оточення справляв враження командувача, якого смертельно поранено у розпалі битви, а який не дозволяє вийняти стрілу з рани, доки не впевниться, що тріарії, котрі мали вирішити перемогу, вже підвелися з колін… вже нахилили списи до наступу… Пелагія, що вважала чоловіка людиною зі слабкою, майже жіночою душею, не могла надивуватися, дивлячись на нього в ці останні дні. Але Сигісвульт, який часто бачив його у вогні битви, зовсім не дивувався тому, що патрикій в останні свої хвилини поводиться саме так, навпаки: наче цілковито поділяючи стурбованість, що відбилася на обличчі Боніфація, тільки-но він розплющив очі, — хутко наблизився до ложа і сказав:

— Аецій вже прибув.

Всі здригнулися. Всі погляди, повні здивування та неспокою, питально завмерли на посинілих губах Боніфація, — а він кивнув на лікарів, щоб трохи підняли його на постелі, і вже сидячи, мовив свистячим, але зовсім притомним і спокійним голосом:

— Хай якомога швидше увійде.

Тоді всі погляди відірвалися від страшних губ і з гарячковою цікавістю та ще більшим, ніж досі, неспокоєм помчали до дверей, за якими зник Сигісвульт, щоб за мить з’явитися у них знову… з Аецієм.

Пелагія, яка досі ніколи його не бачила, мало не скрикнула від здивування — такими знайомими і дивно близькими видалися їй ця постать, обрис плечей і ніг… але передусім обличчя! Вона його знає… дуже добре знає… зовсім недавно бачила! Але де? коли?… Коли Боніфацій показував їй Аеція перед битвою, бачила лише рухому червону цятку… Де ж тоді?… На мить заспокоїлася:: адже бачила стільки його статуй, погрудь, диптихів і медалей з його портретом! Та ні — знову повернулася хвиля тривожного здивування — могла б покластися Христом, наймогутнішим і найпрекраснішим Божим творінням, що недавно… зовсім недавно дуже зблизька бачила цю живу постать і живе, роздерте вихором почуттів обличчя… З тим більшою цікавістю придивлялася до нього; хоча знала його зі стількох портретів, зовсім інакше уявляла собі прославленого непереможного полководця, гордість римської зброї та римської слави серед варварів. Схожий був на варвара… галльського чи фракійського селюка — на кого завгодно, але не на втілення римської величі й потуги. Плечі мав широкі, коліна надто грубі, низького лоба, — довге невизначеного кольору волосся спадало йому на очі, брови, товсту шию, широке обличчя, до того ж обросле довгою гострою щетиною, такої ж непевної, як волосся, барви, — місцями рудої, деінде чорної… Мав на собі тільки грубу темно-синю туніку і крепіди з невиправленої шкіри — на волоссі та одязі око Пелагії легко помітило кілька соломинок і сліди болота… «Нічого дивного, — подумала, — вже три дні як цькований вовк ховається у лісових ямах… і це взимку». Але найбільше вразив її його погляд, погляд звіра, що запекло змагається за своє життя… Колишній magister utriusque militiae, переможець і пострах королів і народів, спідлоба дивився на Боніфація та всіх присутніх із такою дикою нелюдською ненавистю, аж Пелагія зригнулася, побачивши, що відкриває рота, аби заговорити: яке ж нелюдське хрипке скавуління або рев вирветься за мить із цього викривленого безсилим шалом рота! Не повірила, що це він говорить, коли над перистилем здійнявся лункий владний голос:

— Твоя донька не лише овдовіє, Боніфацію, але й довідається про всі