Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
— Хто ж вас поженив? — закричала я. — Який священик виявився таким негідником?
— Пробач, сеньйоро, — поважно сказав Лонсето, — ніякий священик у це не втручався. Ми поженилися під великим каштаном. Бог природи вислухав наші обітниці, а рум’яна зоря нас поблагословила. Нашими свідками були пташки, які співали від задоволення, бачачи наше щастя. Саме так чарівлива Лінда Мора стала дружиною хороброго Фуена де Росас, зрештою, все це було надруковано.
— Ах, нещасні ви діти, — вигукнула я, — ви не поєднані святим союзом і ніколи не зможете бути поєднані. Чи ж ти не знаєш, шалапуте, що Ельвіра — твоя двоюрідна сестра?
Мене охопив такий розпач, що я не мала навіть сили висварити їх. Лонсето я наказала вийти з кімнати, сама ж кинулася на ліжко Ельвіри й облила його гіркими сльозами.
Коли ватажок циган дійшов до цих слів, він пригадав, що має важливі справи, й попросив дозволу покинути нас. Коли він пішов, Ребека сказала мені:
— Ці діти дуже мене цікавлять. Кохання здалося мені захопливим у вигляді мулата Танзаї і Зулейки, але воно мало бути значно привабливішим, коли надихало вродливого Лонсето й чарівну Ельвіру. Це вже нагадувало Амура і Психею.
— Дуже вдале порівняння, — відповів я, — воно показує, що ти незабаром досягнеш таких же успіхів у науці, яку пропагував Овідій, як і у вивченні книг Еноха і Атласа.
— Гадаю, — сказала Ребека, — що наука, про яку ти говориш, є, можливо, не безпечнішою від тих, яким я досі віддавалася, і що кохання, як і кабала, має також свою чародійну сторону.
— Що стосується кабали, — сказав Бен Мамун, — то повідомляю вас, що Вічний Жид цієї ночі перейшов через гори Вірменії і швидко наближається до нас.
Уся ця магія вже так мені набридла, що я не слухав, коли про неї починали говорити. Тож я відійшов від них і вирушив на полювання. Повернувся я лишень на вечерю. Ватажок кудись вийшов, тому я сів до столу з його доньками. Кабаліст і його сестра взагалі не з’явилися. Це сам на сам з двома молодими дівчатами дещо мене бентежило. Мені чомусь здавалося, що це не вони, а мої кузини виявили мені честь своїми відвідинами в наметі, але ким були ті кузини: дияволами чи справжніми земними істотами, цього я ніяким чином не міг збагнути.
День сімнадцятий
Помітивши що всі збираються в печері, я пішов приєднатися до товариства. Всі швиденько поснідали, і Ребека перша запитала ватажка, що було далі з Марією де Торрес. Пандесовна не примусив себе умовляти й почав так:
Продовження історії Марії де Торрес
Довго проплакавши на ліжку Ельвіри, я пішла до себе в кімнату. Моє горе було б, без сумніву, менш болючим, якби я могла з кимось порадитися, але я нікому не хотіла відкривати сорому моїх дітей, сама ж я умирала від болю, вважаючи себе єдиною причиною всього лиха. Цілих два дні я не могла стримати сліз; на третій день я побачила багато коней і мулів, які наближалися до нас; мені представили коррехідора Сеґовії. Цей достойник одразу після привітання сповістив мені, що граф де Пенья Велес, іспанський ґранд і віце-король Мексики, який прибув до Європи кілька днів тому, прислав мені листа з наказом спішно його вручити; пошана ж, яку він відчуває до цього вельможі, була причиною того, чому він особисто вирішив привезти мені його послання. Подякувавши, як годиться, я відкрила й прочитала лист такого змісту:
Сеньйоро!
Сьогодні минає тринадцять років без двох місяців, як я мав честь повідомити вас, що ніколи не матиму іншої дружини, окрім Ельвіри Ровельяс, яка прийшла на світ за вісім місяців до написання в Америці того листа. Пошана, яку я відчував тоді до цієї особи, збільшувалася разом із її красою. Я мав намір поспішити до Вільяки й кинутися їй до ніг, але щонайвищий наказ його королівської величності Дон Карлоса II звелів мені затриматись, не доїжджаючи п’ятдесяти миль до Мадрида. Тож зараз мені лишається тільки нетерпляче чекати на ваш приїзд по дорозі з Сеґовії в Біскайю.
Ваш вірний слуга
дон Санчо граф де Пенья Велес
Незважаючи на своє горе, я не могла утриматись від усмішки, читаючи цей сповнений шаноби лист від віце-короля. Разом із листом коррехідор вручив мені гаманець, у якій знаходилася сума, що назбиралася за ці роки в банку Асьєнто. Потім він попрощався зі мною, пішов на обід до алькальда і виїхав до Сеґовії. Щодо мене, то я весь це час простояла нерухомо, наче статуя, з листом в одній і гаманцем у другій руці. Я ще не отямилася від здивування, як увійшов алькальд сповістити мені, що він провів коррехідора до межі поселення Вільяка і тепер готовий до виконання моїх наказів, щоб замовити мені мулів, погоничів, провідників, сідла, харчі, одне слово, усе, що потрібно для подорожі.
Я покинула всі турботи на алькальда, і завдяки його старанням ми наступного дня вирушили в дорогу. Ніч ми провели у Вільяверде, а сьогодні зупинилися тут. Вранці ми прибудемо у Вільяреаль, де застанемо віце-короля, як завжди сповненого пошани і благоговіння. Але що ж я, нещасна, скажу йому? Що він сам скаже, бачачи сльози бідної дівчини? Я не хотіла залишати свого сина вдома, боячись пробудити підозри алькальда й парафіяльного священика, а крім того, не могла опиратися його палким проханням супроводжувати нас. Я переодягла його погоничем, і один тільки Бог знає, що тепер буде. Я вся тремчу, а водночас прагну,
