Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

— Ось товариша привів — Іваком зветься, — сказав Сава. — За друга свого турбується…

— Хай зостається — буде мені за помічника, — промовив глухим голосом запорозький знахар. — Бо його товаришеві доведеться лежати не один день.

Керім стогнав, метався в жару. Івась присів біля нього, поклав долоню на гарячого сухого лоба. Лоб горів, як у вогні.

— Керім! Брате! Як тобі? — Хворий розплющив очі. Слабка усмішка промайнула по його схудлому суворому обличчю.

— Важко мені, — прошепотів. — Мабуть, помру.

Івась дав йому кухоль з водою — зволожив запечені губи.

— Не помреш! Тримайся, брате! А я буду весь час біля тебе!

Капітан Поль Джонс добрався до Фінляндії на невеликому прогулянковому боті, а решту дороги до Петербурга — то пішки, то на попутних, то на диліжансі. Столиця вразила його суворою геометричністю вулиць, величністю мостів і пишністю палаців. Грошей на візника у нього не залишилося, і він йшов самоходом, розпитуючи зустрічних про храми та найвеличніші будівлі, а також про те, як знайти графа Безбородька.

На його подив, майже кожен третій або четвертий пристойно одягнутий пан розумів арго і відповідав французькою, англійською або німецькою мовою, докладно пояснюючи, як пройти далі.

Графа Безбородька не було вдома, і стомлений капітан змушений був годину чи й дві прогулюватися поблизу, щоб не прогаяти приїзду графа на обід. Від того, як складеться розмова з графом, залежало багато: відважний капітан не тільки витратився в дорозі, так що не мав навіть і дрібної монети, щоб купити гарячих пиріжків, якими тут торгували мало не на кожному розі, а просто був у відчаї, бо не мав тут ні знайомих, ні даху над головою, ні грошей, щоб, на випадок невдачі, повернутися назад, у Копенгаген.

Тому, помітивши, що біля будинку зупинився екіпаж, він поспішив до нього.

З екіпажа вийшов поважний пан років сорока. Лакей відчинив перед ним двері. Але капітан перехопив його на півдорозі.

— Мосьє Безбородько?

— Так.

— Капітан Поль Джонс, — виструнчився шотландець. — Щойно прибув з Копенгагена. Мені повідомили, що…

Безбородько перебив, його. Ніби не помічаючи обшарпаності прибулого та настороженості в його очах, він простягнув йому руку і вигукнув:

— Капітане, я з дня на день ждав вас! З приходом весни на Чорному морі розгоряться морські бої, і бажано було б, щоб ви були вже там!

— Я поспішав, мосьє, — скромно заперечив Поль Джонс.

— Так, так, я бачу, ви щойно з екіпажа, — і Безбородько досить безцеремонно оглянув вицвілий і пожмаканий капітанів камзол. — Заходьте, будь ласка, до мене. Пообідаємо і поговоримо. А потім я вас представлю імператриці.

Однак виявилося, що з обідом граф не поспішав. Він запропонував капітанові прийняти ванну, поголитися, а поки той усе це робив, слуги графа почистили і випрасували капітанський камзол та панталони, наваксували до блиску черевики.

Дещо зніяковілий морський вовк, зайшовши до їдальні, подякував Безбородькові:

— Дякую, графе. Я вельми зобов’язаний перед вами. — І він показав на себе. — Тепер не соромно показатися і перед її величністю.

Безбородько зробив рукою широкий жест.

— Ось пообідаємо — і поїдемо до її величності.

Через годину, як граф і обіцяв, вони ввійшли до кабінету цариці. Катерина прийняла шотландця вельми доброзичливо, розпитала про здоров’я, про дорогу з Копенгагена до Петербурга, подякувала за приїзд, який свідчив про готовність капітана служити Росії.

— Я весь до ваших послуг, ваша величність, — схилив поштиво свою рудувату голову Джонс. — Готовий виконати перше-ліпше ваше розпорядження! Жду ваших наказів, ваша величність!

— Похвально чути таке, капітане, — милостиво сказала Катерина. — До речі, наскільки я знаю, ви командували флотиліями, а маєте скромне звання капітана. Гадаю, це можна пояснити лише неуважністю ваших сюзеренів. Я хочу виправити цей недогляд і, зважаючи на ваші заслуги перед Америкою та Францією і відзначаючи ваші подвиги на морі, надаю вам звання контр-адмірала. Сподіваюсь, ви виправдаєте його новими подвигами на Чорному морі у війні проти Туреччини.

— Буду старатися, ваша величність.

— Відправляйтесь туди негайно! Час не жде! — тоном наказу сказала Катерина. — Гроші, подорожню, документи вам приготують. З вами поїде перекладач. Він же буде вашим ад’ютантом.

— Слухаюсь, ваша величність, — підхопився новоспечений контр-адмірал.

— Бажаю успіху!

Нову наймичку Хуржик привів у неділю, коли всі обідали. Завів на кухню і сказав:

— Це Луша, тобто Лукія, наша нова наймичка. Вона помагатиме нам по господарству. — І підштовхнув дівчину до столу. — Сідай, Лушо, обідай зі всіма — знайомся: це мій син Василь, а то Параска та Катря — наймички, як і ти, але вони старші, все тут знають, і ти мусиш їх слухатись… Ось так!.. А Катря покаже тобі господарство, щоб ти знала, що робити…

Дівчина сіла на край ослона, несміливо взяла ложку до рук — простягнула до миски, але очима в цей час метнула по всьому столу і по домочадцях, що сиділи за ним. І погляд той був такий чіпкий, пронизливий, що кожному здалося, як щось холодне і колюче торкнулося його серця.

Катря знітилася. Ну й очі — ніби просвічують тебе наскрізь! Мовби читають твої думки! А сама нічогенька — в міру округла, не товста і не кістлява, не руда,