Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Однак усьому буває кінець. Стражданням теж. Наприкінці лютого з моря повіяв теплий вітер, сніг розтанув, крига на морі поламалася, відпливла від берега і десь щезла.
Хлопці раділи: ще місяць-другий — і можна тікати.
— Я вже і каюка назирив, — похвалився Керім. — Шкода, вітрила немає. А то б попутний вітер швидко відправив нас до того берега.
Та несподівана пригода прискорила втечу, хоч це і не входило в їхні плани.
Одного ранку — було це на початку березня — Івась, як звичайно, вилізши з ями, коливав попереду Сулеймена через широке пологе подвір’я, притримуючи руками важкий ланцюг, що заважав іти. Посеред двору, біля колодязя, де стояло корито з водою, гралися в квача беєві діти — дрібна дрібнота. Вони ганялися одне за одним, здіймаючи веселий дитячий вереск.
І ніхто з них не помітив, як мале дівчатко, тікаючи, налетіло на корито, перевернулося в нього і шубовснуло в воду. Там зразу ж почало захльобуватися.
Івась рвонувся вперед — загримів кайданами. Мабуть, дітям він здався дуже страшним. Великий, зарослий скуйовдженим чубиськом і бородищею, де стриміли остюки та солома, він справді був страховищем. Тож дитинчата, перелякавшись, з виском і плачем кинулися врозтіч.
Вихопивши дівчинку з корита, Івась опустив її на землю. І в ту ж мить пролунав пронизливий дитячий зойк: один із маленьких втікачів, налетівши на гарбу, розквасив собі носа і губу. Обливаючись кров’ю, він качався по землі і несамовито верещав.
На дитячий крик вискочили жінки. Поблискуючи голеною головою, примчав бей.
Сулеймен з піднятим канчуком накинувся на Івася, уперіщив по плечах.
— Собака! Що ти наробив! Скалічив беєвого сина! Єдиного сина!
Щоб захиститися, Івась нагнувся і обхопив голову руками.
— Я ж не думав, що діти так злякаються… Я рятував дівчинку!
— Дівчинку! — перекривив його Сулеймен. — Такого сміття всюди досить! До того ж — то дочка дворової жінки.
— Звідки ж я знав?
Новий удар обірвав його мову. Видно, Сулеймен відчував свою провину за те, що трапилося, і, щоб якось вигородити себе перед хазяїном, бив раба смертним боєм.
Бей схопив сина на руки і поніс до хати, але перегодя вийшов. Вид його пашів гнівом, брунатні очі метали блискавки. Підбігши до Івася, він рукою ударив його в лице.
— Гяур! Не буде тобі моєї пощади! Ти налякав дітей! Маленький Мансур, мій синок, переламав носа, розсік губу, вибив зуба! Я тобі цього не прощу!
І вдарив удруге.
Так добрий Івасів намір обернувся для нього великою загрозою. Замість подяки — бичування. А що далі, буде, одному Богові відомо!
Почувши цю історію Керім насупив брови.
— Треба тікати! Вночі треба тікати! Бей — людина зла, неврівноважена. Від нього можна чекати найгіршого!
Вони ледве допрацювали до вечора.
— Жди мене вночі! Я прийду! — пообіцяв Керим.
Івась не лягав, щоб не заснути, бо знав — сон його міцний.
Опівночі почувся шурхіт — вниз опустилася драбина. Івась виліз нагору і опинився в обіймах друга.
— Міцно тримай ланцюг, щоб не брязнув! — шепнув той. — Собаки не повинні почути нас!
Вони тилами, поза сараями, пробралися в дальній кінець беєвого двору, обережно перелізли через кам’яну огорожу і вийшли на берег моря.
Було темно. З низьких хмар сіялася холодна мжичка. Теплий південно-західний вітер, що приніс весну, змінився на східний, з далекого Сиваша та Перекопу. Море глухо шуміло. Не звиклому до нього Івасеві стало страшно. Як же вирушати на утлому суденці в таку небезпечну подорож? Та Керім мовчки йшов уперед.
— Тут! — раптом зупинився він. — Ось наш каюк!
Це був зовсім невеликий човен. Ступивши в нього, Івась відчув, як він загойдався під його ногами, мов тріска.
— Ми не потонемо? — засумнівався він.
Керім тихо засміявся.
— Не потонемо! Помацай його борти — вони обшиті по всій довжині очеретяними поплавками, що не дадуть йому потонути. Я, бувало, і не в таку хитавицю випливав на подібних човнах, а, як бачиш, живий! Одно мене турбує — ні місяця, ні зірок не видно, як же тримати напрям на північ? Та вже що Бог дасть — не повертатися ж назад!
Керім сів за кермо, Івась — на весла. Відштовхнулися від берега — і враз вітер підхопив їх і поніс у відкрите море.
Берег миттю зник з очей, пропав у непроглядному мороці. Густа темрява чорною пеленою окутала хлопців зі всіх боків. Куди пливти?
Івась наліг на весла. Каюк швидко понісся вперед. Але куди? Аби подалі від берега Криму! Бо повернення назад, до бея, було б для них страшним лихом.
Хвилі били в правий борт, і по цьому Керім визначив, що курс вони взяли правильний. Якщо пощастить, наступного дня, під вечір, має показатися протилежний берег затоки.
— Налягай, Івасю! До ранку ми повинні бути за обрієм, щоб ніхто з Сарису не побачив нас!
Івась вкладав у весла всі сили, які мав. Скрипіли кочети, хлюпала вода за бортом, летіли бризки в обличчя — і каюк, здається, мчав, мов птах, але Івась знав, що все це відчуття оманливе, бо в темряві ніяк не можна визначити швидкості човна. І все ж уранці з’ясувалося, що відпливли вони далеко. Берегів не видно, — отже, Крим залишався позаду. А навколо — вода, вода, вода… Куди не глянь — білясті гребінці хвиль, що напливають хтозна-звідки і зникають хтозна-куди.
