Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Боже! Як це було зрозуміло запорожцям! Хіба ж не така доля чекала на кожного з них? В їхній пам’яті зберігалися десятки і сотні переказів про мученицьку смерть від рук ворогів вірних синів України, славетних лицарів Запорожжя. Їх живцем засмажували у мідних котлах, настромлювали на палі, зачіпляли за ребро гаком, вішали на плотах і пускали вниз по Дніпру на пострах іншим, четвертували, рубали голову, колесували, живцем серця видирали з грудей.

Вороги думали, що вони вже вмерли і ніколи більше не піднімуться з могил. А вони знову народжувалися, виростали, мужніли, знову брали до рук зброю і ставали в ряди оборонців України! Бо плодюча мати козацька! Бо невмируще прагнення до волі живе в людських серцях!

Завмер останній акорд, затих парубочий голос, і раптом з гурту запорожців, що зайшли з вулиці, розштовхуючи інших, ринувся один і схопив молодого кобзаря за плечі.

— Івасю! Ти? Яким побитом? Господи!

Івась підвів очі, глянув на вусате обличчя козака — і з криком кинувся йому на шию.

— Дядьку Михайле! Ви? А як же ви тут опинилися?

Це був Михайло Безкровний.

Вони обидва були вражені несподіваною зустріччю, бо нічого не знали про дальшу долю один одного. Безкровний після раптового зникнення хлопця в Криму думав, що його вже й на світі немає, а Івась, звичайно ж, не міг знати, що старий запорожець, зустрівши своїх товаришів, без вагання залишився з ними, щоб воювати з султаном. Обоє були несказанно раді. Ще й ще раз обнімалися, цілувалися, розпитували один одного, як кожен опинився тут, аж поки в їхню розмову не втрутився кошовий.

— Годі вам! — розвів він їх руками. — Бачимо, що родичі або добрі знайомі! А це міняє всю справу!

Безкровний закліпав очима.

— Яку справу, батьку?

— Бачиш, тут у мене щойно була розмова з Іваком та цим хлопцем, — він кивнув на Керіма. — Я подумав, що чужі люди в Коші нам без потреби. Хлопці видужали, підправилися — і я їх умовляв мандрувати собі далі, тепер уже не по морю, а по суші… Та раз ти знаєш Івака і можеш поручитися за нього, то це міняє справу. Тепер я подумав, що вони, якщо хочуть, можуть залишатися з нами. Сміливі та ще й співучі молодики нам не завадять… Та ти ж сам чув!

— Я й раніше чув… Сама цариця з Потьомкіним слухала його спів і навіть звеліла забрати хлопця в Петербург, у придворний хор. Ледве втік, бідолаха… Тепер йому на очі Потьомкіну не потикайся!

Кошовий стиснув кулаки.

— Ось такі вони всі — заздренні на все чуже: все, що розумне й талановите, тягнуть до себе! А у нас навіть школи поруйнували, щоб дурніші були! Дурнішими та темнішими легше управляти!

Безкровний погодився з ним — ствердно кивнув головою, а вголос спитав Івася:

— Ти чув, що сказав кошовий? Вирушиш із своїм товаришем додому чи залишишся з нами? Я радив би залишитися. Не вік же тобі наймитувати у Хуржика! Треба й покозакувати — повоювати! Якщо живим залишишся, землі отримаєш півста десятин, — Потьомкін від імені цариці обіцяв. Це якщо турка поб’ємо!.. Ну, а якщо спіткає невдача, то вічна пам’ять залишиться по тобі. Значить, Богові так треба було! Тут уже, братику, нікому дорікати, бо своєї долі і конем не об’їдеш! Ну, то як?

Івась глянув на Керіма, ніби запитував — як?

Той стенув плечима.

— А ти?

— Я, мабуть, залишуся тут!

— То і я з тобою!

Сидір Білий ударив Івася по плечах:

— Ну і молодець! — І гукнув писаря: — Писарю, запиши хлопців у компут[9] — Івака та Кирила Татарчука! До Михайла Безкровного в науку — молодиками! Хай трохи повчаться орудувати шаблею, рушницею та списом! Ну, а в боях іспити складуть, — гадаю, недовго ждати! А тобі, Іваку, дарую цю кобзу, — грай, синку, на радість козакам та для підкріплення їхніх сердець!

Івась зашарівся від радощів — не сподівався, що кошовий такий щедрий.

— Дякую, батьку!

Всю зиму Хуржик із сином сам виконував усю ту роботу, яку раніше тягнув один Івась, — годував коней, волів, бичків, корів. Затягнувся геть. Навіть ніколи було поголити щетину на обвітрених, схудлих щоках.

Врешті не витримав. За тиждень перед Великоднем найняв наймита — підстаркуватого і бездомного відставного солдата, списаного з війська по причині каліцтва. По необережності потрапив на марші під гармату — і йому переламало ногу.

Зрослася вона криво — і йому дали абшит.[10] Дома він не застав нікого і нічого: родичі померли, хата без догляду завалилася, землю наділили іншим людям. І довелося старому солдатові наймитувати, переходячи від одного хазяїна до іншого, ніде довго не затримуючись, бо яка з нього була вже праця. Хуржик узяв його лише тому, що Рубдвадцять, як його прозвали за кульгавість, погодився порати худобу лише за харчі та одяг.

Отож, трохи відпочивши і ради свята, що надходило, поголившись та одягнувшись у нове вбрання, Хуржик запряг у воза коней, налаштував Катриній матері подарунків і покликав Катрю.

— Сідай — поїдемо!

— Куди?

— Як куди? Хіба ти не хочеш повидати матір? Та й перед Великоднем закинути їй чогось їстівного! Я ось приготував…