Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
Роберт перелякано дивився на нього, потім вигукнув раптом тремтливиим здавленим голосом:
– О, тепер я розумію тих селян, що не хотіли вчора пускати нас до свого села. О боже, тепер мені все ясно. Це – чума! Клянуся своєю бідною душею, це чума, Ґольдмунде! А ти так довго був там, усередині, і може, ще й доторкався до мертвих! Геть! Не підходь до мене, ти напевно заразився. Мені шкода, Ґольдмунде, але мені треба йти, я не можу залишатися з тобою.
Він уже зібрався тікати, але Ґольдмунд міцно вхопив його за сутану. Подивився суворо з німим докором і невблаганно тримав, як той не виривався і не впирався.
– Мій маленький хлопчику, – сказав Ґольдмунд люб’язно-іронічним тоном, – а ти розумніший, ніж можна подумати, мабуть, ти маєш рацію. Та про це ми довідаємося у найближчому хуторі чи селі. Ймовірно, в цій місцевості чума. Побачимо, чи виберемося ми звідси цілими й неушкодженими. Але дозволити тобі втекти, маленький Роберте, я не можу. Знаєш, я жаліслива людина, моє серце занадто м’яке, і коли я подумаю, що ти, можливо, заразився там, у будинку, а я дозволю тобі втекти, і ти помреш десь посеред поля, сам-один, і жодна людина не закриє твої очі, і ніхто не викопає могилу, і не кине на тебе трохи землі, – ні, любий друже, болісний клубок так і підкочується мені до горла. Отже, слухай і дуже добре запам’ятай, що я скажу, повторювати я не буду: ми обидва в однаковій небезпеці, вона може вразити тебе чи мене. Отже, ми залишаємося разом і або загинемо, або уникнемо цієї проклятої чуми. Якщо ти захворієш і помреш, я поховаю тебе, це залишається в силі. А якщо померти судилося мені, то роби, як хочеш, поховай мене або відкараскайся від цього, мені все одно. Але наперед, дорогенький, навіть не думай втекти, май собі на увазі! Ми потрібні один одному. А зараз заткни пельку, я не хочу нічого чути, і пошукай десь у хліві відро, щоб нарешті видоїти корову.
Так сталося, що з цього моменту Ґольдмунд був тим, хто наказував, а Роберт тим, хто підкорявся, й їх обох це влаштовувало. Роберт більше не намагався втекти. Він тільки сказав примирливо:
– Я на якусь мить злякався тебе. Твоє обличчя мені не сподобалося, коли ти повернувся з цього дому мертвих. Я подумав, що ти підчепив чуму. Але якщо це й не чума, твоє обличчя змінилося. Невже ти побачив там щось настільки погане?
– Воно не погане, – нерішуче сказав Ґольдмунд. – Я не побачив там, всередині, нічого, крім того, що чекає на мене, на тебе і на всіх, навіть якщо ми не заразимося чумою.
Мандруючи далі, вони всюди наштовхувалися на чорну смерть, що лютувала в країні. У деякі села чужинців не пускали, в інших вони безперешкодно могли ходити всіма провулками. Багато дворів стояли покинуті, багато непохованих трупів розкладалося в полях або в домівках. У хлівах ревли недоєні чи голодні корови, або здичавіла худоба тинялася у полі. Вони доїли і годували деяких корів і кіз, зарізали й засмажили на узліссі чимало козенят і поросят, випили чимало вина й сидру з льохів, що стали безхазяйними. Їм жилося добре, панував достаток. Та все це їм не дуже смакувало. Роберт відчував постійний страх перед епідемією, і при вигляді трупів його нудило, часто від переляку він був сам не свій; йому весь час здавалося, що він заразився, довго тримав голову і руки в диму багать (це вважалося помічним), навіть уві сні обмацував себе, чи не з’явилися на ногах, на руках, під пахвами шишаки.
Ґольдмунд часто сварив його, часто глузував. Він не поділяв його страху, так само як і відрази; він крокував країною смерті зосереджено і похмуро, видовище великого вмирання страшенно вабило його, з душею, сповненою великих жнив, з важким серцем від співу разючої коси. Іноді перед ним знову поставав образ вічної матері, велетенське бліде обличчя з поглядом Медузи, з важкою посмішкою страждання і смерті.
Одного разу вони підійшли до невеличкого міста; воно було сильно укріплене, від воріт на висоті будинків уздовж усього міського муру йшла зубчаста стіна, але нагорі не було жодного вартового, так само як і біля відчиненої брами. Роберт відмовлявся заходити до міста, заклинаючи й свого товариша не робити цього. У цей час вони почули звуки дзвону, до воріт вийшов священик з хрестом у руках, а за ним їхали три підводи, дві запряжені кіньми, а одна – парою волів, і вози були доверху наповнені трупами. Кілька могильників у дивних плащах, з обличчями, глибоко захованими у відлогах, ішли поруч, поганяючи тварин.
Роберт з блідим обличчям загубився, Ґольдмунд на невеликій відстані пішов слідом за возами з мерцями; пройшовши кілька сот кроків, там, не на кладовищі, а просто посеред поля, була вирита яма, зо три лопати глибиною, але величезна, як зала. Ґольдмунд стояв і дивився, як могильники жердинами і баграми стягували мертвих з возів і складали на купу до величезної ями, як священик, бурмочучи, помахав над нею хрестом і пішов геть, як могильники з усіх боків плаского поховання запалили величезні вогнища і мовчки подалися назад до міста, жоден з них не взявся засипати яму. Він подивився вниз, там лежало п’ятдесят чи й більше звалених одне на одне тіл, багато голих. Нерухомо й жалібно тут і там у повітрі стирчала рука або нога, легенько метлялася на вітрі сорочка.
Коли він повернувся, Роберт мало не на колінах благав його йти якомога скоріше далі. У нього були підстави для таких умовлянь, він бачив у відстороненому погляді Ґольдмунда цю вже надто знайому йому відчуженість і заціпеніння, цей потяг до жахливого, цю моторошну цікавість. Йому не вдалося втримати друга. Ґольдмунд пішов до міста сам. Він пройшов через браму, яку ніхто не охороняв, і, слухаючи відлуння своїх кроків на бруківці, в пам’яті зринули безліч містечок і воріт, через які йому довелося пройти, він згадав, як його зустрічали там дитячий крик, хлоп’ячі ігри, жіноча лайка, стукіт ковальського молота на дзвінкому ковадлі, гуркіт возів і багато інших звуків, ніжні й грубі шуми, безладдя яких, неначе сплітаючись у мережу, свідчило про різноманіття людської праці, радість, обряди і товариськість. Але
