Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
– Слава Йсу! – гукнув він голосно. – Нікого немає дома? – Але все залишалося безмовним. Роберт зостався біля дверей. З цікавістю Ґольдмунд пройшов далі. В хатині погано пахло, пахло дивно й огидно. В печі було повно попелу, він подмухав на нього, на дні ще тліли іскри на обвуглених головешках. У сутінках запічку він побачив постать; хтось сидів у кріслі і спав, схоже, якась стара жінка. Гукання не допомагало, будинок здавався зачарованим. Він обережно поторсав жінку за плече, вона не поворухнулася, і тепер він побачив, що вона сидить, оповита павутиною, нитки якої кріпилися до її волосся і колін. «Вона мертва», – подумав він з певною відразою і, щоб переконатися, спробував розпалити вогонь, перемішував вугілля і дмухав, доки не розгорілося полум’я і він зміг запалити довгу тріску. Нею він посвітив в обличчя мертвої. Під сивим волоссям він побачив синьо-чорний лик трупа, одне око було розплющене і блищало свинцевою порожнечею. Жінка померла тут, сидячи в кріслі. Що ж, їй уже не допоможеш.
Із запаленою тріскою в руці Ґольдмунд пішов шукати далі і в тому ж приміщенні знайшов ще один труп, що лежав на порозі до задньої кімнати, хлопчика років восьми чи дев’яти, з розпухлим спотвореним обличчям, в одній сорочці. Він лежав животом на дерев’яному порозі, обидві руки були стиснуті в міцні люті кулачки. Це другий, подумав Ґольдмунд; немов у страшному сні пішов він далі, в задню кімнату, там віконниці були відчинені і сяяв світлий день. Обережно погасив він свій світильник, притоптавши іскри на підлозі.
У задній кімнаті стояли три тапчани. Один був порожній, з-під грубого сірого полотна визирала солома. На другому лежав ще один, бородатий чоловік, застиглий на спині, з відкинутою головою і задертим підборіддям з бородою; мабуть, господар. Його запале обличчя виблискувало чужими кольорами смерті, рука звисала додолу, там валявся перекинутий глиняний глечик, підлога ще не встигла увібрати всю розлиту воду, вона стекла в заглибину, утворивши маленьку калюжку. А на іншому тапчані лежала повністю загорнута в полотняне рядно і вовняну ковдру велика сильна жінка, з обличчям, що втиснулося в ліжко, міцне, солом’яного кольору волосся мерехтіло на світлі. Поруч, в обіймах з нею, неначе спіймана сплутаним простирадлом і задушена, лежала дівчинка-підліток, теж світловолоса, з сіро-синіми плямами на мертвому обличчі.
З одного мерця на іншого переходив Ґольдмундів погляд. В обличчі дівчинки, хоч воно й було вже дуже спотворене, закарбувалося щось на зразок безпорадного жаху перед смертю. В потилиці й волоссі матері, яка так глибоко і несамовито зарилася у постіль, прочитувалися лють, страх і несамовите бажання врятуватися. Навіть непокірне волосся зовсім не могло здатися смерті. На обличчі господаря застигла непокора і притлумлений біль; було видно, що помирав він важко, але мужньо, його бородате обличчя різко стирчало, втупившись у порожнечу, як у воїна, що поліг на полі битви. Його спокійно і вперто розпластана, трохи озлоблена поза була прекрасна; мабуть, це був не нікчемний і не лякливий чоловік, який так зустрів смерть. І навпаки, зворушливим був труп хлопчика, що лежав животом на порозі; його обличчя не говорило нічого, але це тіло на порозі з міцно стиснутими кулачками свідчило багато про що: про безпорадне страждання, безпомічний опір нечуваним стражданням. Поруч з його головою у дверях був випиляний отвір для кота. Уважно розглядав Ґольдмунд побачене. Без сумніву, все в цій хатині мало жахливий вигляд, і трупний запах був нестерпний; але для Ґольдмунда все це було глибоко привабливим, було сповнене доленосної величі, таке справжнє, таке незаперечне, щось у цьому викликало його любов і проникало в душу.
Тим часом надворі почав кликати Роберт, нетерпляче й налякано. Ґольдмунд любив Роберта, проте в цю мить йому подумалося, яка все-таки жива людина, зі своїм страхом, своєю цікавістю, зі всією своєю дитячістю, дріб’язкова й нікчемна порівняно з мертвими. Він не відповів Робертові; він цілковито занурився у споглядання мертвих, з тим дивним змішаним почуттям щирого жалю і холодної спостережливості, що притаманне митцем. Він уважно роздивлявся постаті, що лежали, а також ту, що сиділа, голови, руки, пози, в яких вони позаклякали. Як тихо було в цій зачарованій хаті! Як незвичайно і страшно пахло! Якою примарною і сумною була ця людська домівка, населена трупами, наповнена й пронизана смертю, і в якій ще тліли залишки вогнища! Незабаром у цих небіжчиків зі щік почне злазити м’ясо, і щури пообгризають їхні пальці. Що з іншими людьми відбувається в труні і в могилі, в хорошому сховку й невидимо, останнє і найжалюгідніше – розпад і гниття, з цими п’ятьма відбувається тут, удома, в їхніх кімнатах, при денному світлі, незамкнених дверях, безтурботно, безсоромно, беззахисно. Ґольдмунд бачив уже не одного мерця, але такого видовища невблаганної роботи смерті він ще ніколи не зустрічав. Воно глибоко закарбувалося в ньому.
Нарешті крики Роберта перед дверима будинку дістали його, і він вийшов. Товариш перелякано дивився на нього.
– Що там? – запитав він тихо нажаханим голосом. – Невже в будинку нікого немає? Ох, не роби таких очей. Кажи вже!
Ґольдмунд зміряв його холодним поглядом.
– Піди і подивися, це дивний селянський будинок. Потім подоїмо ту красиву корову. Давай!
Нерішуче Роберт увійшов до хатини, попрямував до вогнища, помітив сидячу стару і, виявивши, що вона мертва, голосно закричав. Поспішно, з широко розплющеними очима, він повернувся назад.
– Господи помилуй! Там у запічку сидить мертва баба. Що це? Чому біля неї нікого немає? Чому її не хоронять? О боже! Вона вже смердить.
Ґольдмунд посміхнувся.
– Ти великий герой, Роберте, але щось ти надто швидко повернувся. Мертва стара жінка, що так сидить на стільці, видовище незвичайне;
