Спокута - Світлана Талан

– Матусю, рідненька, – заметушився Сергій, – я зараз принесу тобі заспокійливого.

Він майже силою влив крізь щільно зціплені зуби воду з краплями й затряс матір за плечі, намагаючись привести до тями.

– Мамочко, матусю, рідненька, що з тобою? – заглядав він у її очі, що дивилися кудись крізь нього.

Тоді змочив рушника холодною водою, протер матері обличчя та руки, що безсило звисали.

– Ну скажи хоч словечко, мамо, – благав, але марно. – Я зараз викличу швидку.

Сергій кинувся до телефону й почав похапцем набирати потрібний номер.

– Не треба…

Він сів біля ніг матері, почав цілувати її холодні руки.

– Матусю, пробач мені, пробач, будь ласка, – тихо просив, поклавши голову матері на коліна. – Я так люблю тебе. Я дійсно хотів заробити грошей, щоб купити для тебе будиночок, щоб заплатити кредит, мати свій дах над головою…

Катерина погладила волосся сина. Перед нею був її Сергій, Сергійко, синочок – єдиний, найдорожчий у всьому світі, для якого вона жила до цього часу й повинна жити далі. Що варті її образи на подругу чи зрада коханого чоловіка в порівнянні з бідою, що нависла над сином?! Та навіть саме її життя… Аби лише із сином було все гаразд!

– Зроби чаю, будь ласка, – попросила, – бо я чомусь дуже змерзла.

– Я зараз, – підхопився Сергій, побіг на кухню і вже за дві хвилини простягнув матері чашку.

– Як ти любиш, – посміхнувся, – солодкий і міцний.

– Дякую, – кивнула. – А тепер скажи мені, мій любий, скільки ще залишилося підводних каменів?

– Що… що ти маєш на увазі? – розгублено запитав Сергій.

– Чому ти мені не зізнався, що завинив сімдесят п’ять тисяч, а не п’ятдесят?

– Звідки ти знаєш?

– Бо я віддала п’ятдесят і дізналася про решту боргу.

– Я… Я намагався домовитися, щоб відпрацювати ці гроші…

– Знову торгувати наркотиками?

– Ні! Ні! І ще раз ні! – замотав головою Сергій. – Я хотів сам віддати їх частинами, але… але вони не погодилися. Потім я намагався взяти гроші в борг у знайомих, на роботі, але все марно. Сьогодні я хотів тобі зізнатися в усьому, але прийшли ці люди, і ти мене не дослухала. Тоді я вирішив підписати документи й поїхати до однієї людини, бо був впевнений на дев’яносто дев’ять відсотків, що мене не залишать у біді…

– Хто ж ця людина?

– Я був у батька, – глухо сказав Сергій і похилив голову.

– І що?

– Я не можу тобі передати і ніколи не розповім у деталях, як я принижувався, ставав перед ним на коліна, плакав і просив допомоги. Мамо, він мені відмовив. Розумієш? Від-мо-вив!

– Не треба було до нього йти. Чи ти мені не повірив, що я була в нього?

– Я думав, що він тримає в душі образу на тебе, а не на мене.

– А виявилося?

– Що в нього взагалі немає душі.

– Червива душа.

– Що?

– Так колись сказав про Федора дідусь Орест.

– А ще я був у своєї бабусі.

– Ти був у Поліни Лаврентіївни?! – здивувалася Катря.

– Так, – Сергій обняв матір за шию. – По батьковій лінії в мене дуже-предуже бридкі родичі.

– А по материній – дуже гарні, але їх нема вже з нами, – зітхнувши, вона гірко посміхнулася й розтріпала синову чуприну.

То була тяжка ніч. Катерині треба було осмислити все, що трапилося вдень, і зробити висновки. З роками вона виробила в собі звичку ніколи зопалу не приймати ніяких рішень, доки не розставить усе на свої місця, як книжки на полиці: за розмірами, за авторами, за жанрами або навіть за кольором обкладинки. А ще Катря до того, як когось осудити чи в чомусь дорікнути, намагалася знайти мотиви вчинку тієї чи іншої людини. Для цього вона уявляла себе на її місці, проживала умовно якусь частину чужого життя.

Чи могла вона звинуватити Сергія в брехні? Так, бо брехня, якою б вона не була, не має права на виправдання. Але, поставивши себе на місце молодого сучасного хлопця, жінка могла зрозуміти його порив легко заробити великі гроші. Не знаходило лише виправдання те, що Сергій як юрист, як її син, як просто чуйна до людських доль людина, зовсім не думав про молодих людей, яких калічать наркотики. Катерина почувала себе в певній мірі винуватою перед сином, бо не змогла йому придбати дорогі речі, купити власне житло чи авто. Якби ж у нього був порядний батько, то все було б інакше. І знову жінка звинувачувала себе в тому, що колись помилилася у виборі чоловіка й син зростав без батька. Чи не це почуття провини змушувало її працювати ночами, економити на собі, щоб він не відчував матеріальної скрути?

Їй було шкода Сергія, який наївно, мов хлопчисько-підліток, мріяв купити їй власний будиночок за містом, який потопав би в зелені дерев та квітах. І зараз він хотів пожаліти матір і назвав меншу суму боргу. «Хотів як краще, а вийшло як завжди», – спливла на думку приказка. Добрі