Спокута - Світлана Талан

Катерина знову перевернулася в ліжку на інший бік і почала думати про Ларису та Олександра. Вона подумки поставила себе на місце сусідки й намагалася її зрозуміти. Лариса їй нагадала хижого звіра. Різниця була лише в тому, що звір полює на жертву через те, що хоче їсти, і він не має вибору, а апетит Лариси не мав меж. Катерина проковтнула її наживку, як дурна риба без мізків. Ще й закохалася в цього чоловіка з першого погляду та нічого не помічала навколо.

Від цієї думки їй було соромно, бо вона повністю довіряла Сашкові, будувала райдужні плани на майбутнє, мріяла про їхнє сімейне життя, кохалася з ним, а виявилося, що він йшов від неї до сусідки. Якби Сашко просто зрадив з якоюсь жінкою, то вона, можливо, це зрозуміла б. Але її любий був коханцем Лариси, і вони вдвох розробили план, як витягти з неї гроші. З підслуханої розмови Катерина зрозуміла, що цей план виник у голові Лариси. Як же було боляче зараз думати про те, що люди, яким так вірила, вирішили підло її обдурити й забрати все, що вона мала! Ні, не все. Вона винна ще двадцять п’ять тисяч доларів – майже астрономічну суму. Катря хотіла навіть піти зараз до сусідської квартири й сказати, що все знає, й вони не отримають більше ні цента, але, все проаналізувавши ще раз, зробила висновок, що вона на гачку, з якого зірватися вже не може.

Пекельно тяжка ніч. Безсонна. У голову лізли різні думки. Іноді не хотілося жити. Але в кімнаті за стіною був її син, її довічна любов, її радість і біль. Він був у небезпеці, і Катря як мати повинна зробити все можливе й неможливе, щоб врятувати його. Вона зробить це, якщо навіть це коштуватиме їй життя. Але як? Хто допоможе? Хто підкаже? Хто втішить? Хто розрадить? Нема в неї нікого. Одна зі своїм горем, зовсім одна. «Брехня, – Катерина гірко посміхнулася, – тепер зі мною буде жити подруга на ймення Самотність».

Ніч, як довгий рік, закінчилася, за вікном почало сіріти, а Катерина так і не змогла зімкнути очей. Вона освіжила палаюче тіло холодним душем, попила кави. У цей час почула, як у сусідки гепнули металеві двері. Катря зірвалася з місця, прожогом кинулася до вішалки в коридорі, де висів кітель, курточка та штани Олександра, схопила їх і відчинила навстіж двері. Прямо перед нею стояла Лариса, розгублена, з дурнуватою посмішкою на обличчі, й кліпала своїми невиразними очима.

– Забирай це лахміття! – вона пожбурнула одяг Сашка на Ларису. – Бо воно бридке, брудне й липке, як і ти сама!

Катря з розмахом гучно гепнула дверима, закрила на замок. На мить їй здалося, що зачинилися не двері, а їй перекрили подих. Вона зробила кілька глибоких вдихів та видихів. На душі відчулося полегшення.

– Що трапилося? – перед нею з’явився заспаний та розгублений Сергій.

– За одним минулим я вже зачинила двері, – відповіла задоволено.

– Ні, дійсно, що тут відбувається? – запитав син, протираючи очі.

– Іди вмийся та приходь снідати. Я все тобі розповім, – відказала Катря й пішла до кухні.

Настав день, коли Катерина мала розрахуватися з гарбузоголовим. Вона почувалася розгубленою й безпорадною, бо вдома було лише дві тисячі доларів. З пекучим болем у душі Катря кілька разів заходила до кімнати сина, і він кожного разу піднімав на неї очі, в яких були питання й надія. А вона нічого втішного не могла сказати, бо до цього часу не знала, що робити далі.

З плином часу стіни кімнати, стеля почали на неї тиснути так, що забракло повітря. Катерина втішала себе думкою, що безвихідних ситуацій немає, треба лише знайти цей вихід. Раніше це спрацьовувало, а зараз… Зараз вона більше не могла сидіти серед цих тяжких стін, що вже їй не належали. Одягла свій улюблений чорний, у дрібний білий горошок сарафан, взула лаковані чорні босоніжки на високих підборах, провела по волоссю гребінцем перед дзеркалом. На неї дивилася все така ж гарна, як і раніше, Катря, лише очі не сяяли жагою життя, а були стомлені та сумні.

– Ти куди, мамо? – почула позаду стурбований голос.

– Нікуди не ходи. Незабаром повернуся, – відповіла й швидко схопила свою чорну сумочку з ключами від «Опеля».

Катерина довго їздила вулицями великого та безглуздого, метушливого міста, не відчуваючи нічого. З неї ніби витягли душу, залишивши жахливу порожнечу. Вона без уваги кидала погляди на проспекти, що блищали склобетонними вікнами новобудов, ковзала байдужим поглядом по перехожих, що поспішали у справах, потім кружляла вузькими провулками передмістя, де стояли, щільно притиснувшись, приватні будинки, але ніяк не могла зібратися з думками. Була порожнеча не лише в душі, а й у голові.

Вона помітила, що закліпало червоним вогником око на панелі авто, і звернула на найближчу автозаправку.

– Скільки вам? – запитав її хлопець у синій спецівці.

– Повний бак, – відповіла так, що не пізнала свого голосу.

Треба було їхати додому, де чекав син. Уявила, як він вийде зустрічати її, подивиться з надією їй у вічі, як зміниться надія на відчай.

– Я не витримаю цього! – сказала вона голосно, ніби хтось міг почути її слова. – Більше не можу! Не можу так!

Катря не помітила, як зопалу натиснула педаль газу, як в цей час попереду неї перед світлофором стишив свій хід легковик, який чомусь опинився зовсім близько. Вона натиснула гальма, але було вже запізно. Почувся звук металу та поштовх, що одразу привів її до тями.