Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Читаємо онлайн Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
як і наша правда, не додовбалися до найчутливішого місця в серцях, наших кревних.

І знову стольникові посланці гнали коней в один, другий, десятий кінець. Та й сам стольник не засиджувався на одному місці. Правився до князя уличів і не повертався звідти, доки не домагався свого, заїздив до кревняків своїх, втікичів, — і знову не залишав їхніх осель доки не впевнювався: хури з борошном, крупами, медом, як і гурти молодих бичків, в путі уже, правляться-таки на захід сонця, за Буг.

А ще ж були дуліби і була вдвічі, коли не втричі, більша потреба в живності для дулібських переселенців, котрі втекли з своєї землі без будь-яких припасів, лише з мечами та кіньми, а то й без них. Ано, коли прибув туди та приглянувся, як живуть, що споживають, і зовсім занепав духом. Бо знав: цього разу живність доведеться канючити передусім у древлянського князя, а він, крім усього іншого, й скупий надміру. Коли дійшло до зустрічі, те й робив, що хмурився, та являв невдоволення повинністю, та нарікав не знати на кого. Відав-бо: нікуди не дінеться, змушений буде не лише людей та коней дати, живність також, а проте огинався, знай бубнів щось собі під ніс та косував на стольника очима, так ніби стольник може розжалобитись та не взяти чогось із того, що вимагає.

— Затям, — застерігає древлянина Світозар, — мої люди повсюдно є, не сьогодні, то завтра знатиму, послав чи не послав ти те, що належить послати відселенцям. А довідаюсь, що не вволив волю віча, сяду купно з усім людом, що є при мені, у тебе в острозі й сидітиму на твоїй шиї до тих пір, поки не буде так, як і належить бути. Римляни в такім випадку знаєш, що казали? Двічі дає той, хто невчасно дає.

Геть занедбав себе стольник Світозар у тих мандрах по околіях, примітно осунувся, а все ж ні в чому й нікому не поступився, поки не домігся свого.

Клопоту того вистачило до самої зими. Взимку ж, як завіяло холоднечею, і обида підстерегла в путі. Ледве добився, знесилений неміччю, до Києва, а в Києві як зліг у тепле ложе, то вже й не підводився з нього до самого Коляди. Перші кілька днів лише жар чув у тілі та неміч долала, а потім і до запаморочення дійшло. Хто відає, чи й випручався б із лабет вогневиці[60], коли б не турботи князя Велемира. Спершу сам навідав, затим поставив коло нього баянів[61] своїх, а вже баяни виконували його, Світозарову, волю. Доки міг повелівати, звичайно. Як виходжували, коли губив тяму, то вже їм одним знати. Казали опісля, що дотримувались його ескулапських приписів, та, помічав, не гребували й своїми. І напували лише їм відомим зіллям, і розтирали настоями на зіллі.

Скільки лежав опісля, вичунюючи, стільки й думав: як там зимується їм, позбавленим отньої землі і отнього тепла біженцям? Випали великі сніги; замело путі, да так надійно, розповідають, що ні пройти, ні проткати. Вважай, до самого передліття не буде вістей звідти. Ані проб’ються через сніги, ані докличуться. Самі змушені будуть боронитися від злигоднів вигнанських і виборювати у матері-долі право на життя в необжитій землі. А чим і як? Ано, чим і як?!

Бідний люд. Таке безліття обсіло його, впало, гейби сніг на незахищену голову. Тиверці, вважай, від навали ромеїв, а дуліби — від появи в їхній землі Германаріха та його лютого нащадка Вінітарія не знали подібного до того, що мають нині, лихоліття. Всяке бувало, і несподівані вторгнення татей із чужкраю, і ще несподіваніша смерть настигала тих, що зазнали вторгнення, втрачали житла, живність, усі, які мали, набутки, ба навіть із землею своєю змушені були прощатися, гнані голодом і всяким іншим безліттям, що його породжує голод, а такого наглого прощання з своєю землею, по суті втечі з своєї землі, не було ще. Втекли, у чому стояли, і лишилися в засніженім полі чи лісі, з чим утекли.

Коли прощався з тиверцями, казав їм: «З вами княжич і воєвода Данко, він подбає, аби було пристанище і була живність»; коли полишав дулібів, також казав: «Уповайте на князя свого Мезаміра, а ще почувайте себе єдиним родом — і здолаєте безліття, що випало на вашу долю». Нині ж, дивлячись із вікна на замети, не почуває в собі віри, не має й певності, що буде так, як обіцяв. Бо стала між ним і ними зима, бо люд землі Троянової, що міг би прийти такої години на поміч, лишився сам по собі, а відселенці — самі по собі. Єдине, що бодай якось живить ще іскру сподіванки, є віра: людина — найдосконаліше створіння, вона і на краю безодні повинна встигнути розглянутись і порятувати себе. Йдеться ж бо не про щось недосяжне, аж геть нездійсненне, йдеться про спроможність перебути зиму.

«Бідкаюсь цими, — ловить себе на думці, — що втекли від аварів. А як-то почувають себе ті, що лишилися під аварами? Що з дулібами і що — з Данаєю? Люд її відмежувався від світу, а заодно й від аварів, недоступними заметами й зорює в куштах, принаймні до передліття не знатиме насилля. Для нього поки що тільки й прикрості, що не повернувся хтось із кревних з боролища, тільки й тривоги, що по зимі об’являться обри і почнеться те, чим лякають. А Даная зараз уже перебуває під п’ятою в обрів, коли й залишилася в своїм теремку, то не як княгиня, всього лиш як підвладна їм жона колишнього князя. Чи він, Світозар, не знає, хто такі авари? Чи ті варвари серед варварів зважать на те, що була княгинею, що має богоподібний лик? І збиткуватися можуть, як над усіма іншими, і неволити, як усіх інших.

Стольник полишає засніжене вікно в одведеному йому київським князем теремку і звільна ходить по просторій кліті. З кутка в куток, і знову з кутка в куток.

Як же це сталося, що Даная залишилася під аварами? Не захотіла покидати люд свій напризволяще чи аж надто вже гнівна була на князів землі Троянової за те, що віддали її на глум і наругу аварам? Невже не тямить: нічого іншого не можна було вдіяти. Ніби ж не належить до легковажних, швидше навпаки — до твердих у намірах своїх, ба навіть одержимих. Затялася, видно: не піду — і край, ліпше вже під супостатом бути, та на своїй

Відгуки про книгу Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: