Присмак волі - Володимир Кільченський

тільки тоді діти побігли за нею на пригірок. Через мить на цьому місці прогуркотів віз з оскаженілими кіньми, лише свіжовикопана глина розліталася навсібіч. Усі зі страху попадали на землю і зляканими очима дивились, як трохи далі віз став розлітатися на друзки, а коні, вивільнившись від тягаря, тягли за собою рештки воза та неслися далі.

Першою отямилась Даринка і, нахилившись до свого дитинчати, вихопила його з візка. Не в силі стояти, присіла на землю, пригорнувши Миколку до грудей.

— Господи, слава тобі, слава Богу! Ти врятував нас від смерті! — промовляла Даринка, а малий Миколка дивився на неї, посміхався і тягнувся рученятами до її вуст.

Діти також уже отямились і злякано дивились то на Даринку, то на малого Миколку, винувато кліпаючи очима.

— Ми... Ми не хотіли... — по черзі вимовляли діти слова, повторюючи одне й те саме.

— Усе гаразд... Ви ще самі діти. Немає тут вашої провини, — нарешті промовила Даринка і, притиснувши до себе дитя, тихо додала: — Ходімо додому, мати вже нас чекає.

А до них уже підбігали люди, які бачили це страхіття і чудесний порятунок, та заспокоювали Даринку:

— Це той Матюха нерозторопний, не втримав коней з пригірка, вони й понесли... І сам он лежить. Чи живий?

Даринка спішно спустилась з пригірка, не слухаючи нікого, а за нею дріботіли діти, тягнучи по дорозі Миколчиного візка. Прийшли до хати, і коли вона роздягнула дитину та поклала до колиски, відчула холоду грудях і впала без пам’яті поряд із ліжком...

Наступного дня всі знали про пригоду Підлужних під горою, і мати Тетяна, прочувши про це, поспішила до церкви віддячити Господа за його милість до них. А винуватця цієї пригоди Дмитра Матюху через день поховали на цвинтарі, бо ж він так і не отямився від удару об придорожній камінь. У Михайлівці він жив одинаком, нещодавно поселився на місці згорілої садиби. А прибився з-під Кременчука, втік від панських утисків та боргів.

Після цього випадку Даринка сиділа вдома, не хотіла кудись ходити з дитям, а малі няньки — Миколка та Галинка швидко забули про страшну пригоду і весело бавилися з дитиною.

Перша вилазка 

Недовго козаки прохолоджувалися після урочистостей у Білій Церкві, і вже через три дні весь Самарський курінь влився до полку знаменитого Івана Ганжі. Вирушили під його начало — вести війну західніше від Умані, визволяючи від поляків містечка та фортеці до самого Молдавського кордону. Знову зібралися похідним табором і з-під Білої Церкви пішли до Умані, де в цей час перебували головні сили полковника Івана Ганжі. Бувалі козаки, дізнавшись, що воюватимуть при Ганжі, були задоволені та розповідали про цього гарячого полковника бувальщини і легенди. Новоспечені козаки з цікавістю слухали оповіді про неймовірні пригоди їхнього полковника. Усі вже знали, якої він статури, що він дуже запальний до бійки з ворогами, а боягузів та слабких і на нюх не переносить. Ганжа змусив реєстрових козаків, що йшли на битву з Хмельницьким під Жовтими Водами, чи через переконання, чи силою таємного характерництва перейти на бік Богдана, і під Жовтими Водами вони добряче дали перцю полякам.

Через п’ять переходів козаки Самарського куреня влились до Уманського полку, підійшли до міста і зупинилися на ночівлю західніше, виставивши застороги.

Ніч минула без пригод, але знову треба було йти походом далі на південь, відвойовувати у поляків містечко Брацлав. Через два дні полк Івана Ганжі, підсилений запорожцями, вже стояв під Брацлавом, а передові загони встряли у бійку із силами ворога в цьому місті.

На ранок у стан Самарського куреня приїхав Іван Ганжа, щоб поглянути на поповнення полку. Він залишився задоволений хвацьким виглядом козаків та звернув увагу на те, що у багатьох з них, окрім мушкетів за спинами, виднілися рами луків, тож голосно крикнув:

— А що, добре стріляєте з цієї зброї? Хто може збити птицю на лету?

Вперед виїхало на конях з десяток козаків, і серед них були Санько Голота, Павло Година та Андрій Підлужний. Козаки стояли посеред поля, де був їхній курінь, та перевіряли луки. Час минав, але жоден птах над ними не з’являвся.

— Пане полковнику, а де ж наші птиці? Може, стрельнемо по опудалах? — сміливо крикнув Голота, якому не терпілося показати своє вміння, набуте у татарському полоні.

Тут показалися двоє вершників, котрі везли поперед себе, як уже всі здогадалися, мішки із живими птахами.

— Подивимося, як ви зможете простого голуба забити! — кепкували козаки з почту Ганжі.

— Випускай, хай летять у небо! — пролунав голос Ганжі.

Зо два десятки голубів, відчувши волю, розлетілися врізнобіч.

Андрій вибрав одного, прицілився та чекав, поки птах хоч декілька секундне змінюватиме напрямок польоту, а потім випустив стрілу. Через мить голуб звалився на землю, а доки Андрій лаштував другу стрілу, було вже запізно: голуби позникали в небесах.

З юрби вибігли охочі зібрати птахів. Підняли їх, поскладали до однієї купи. Голубів було шість, і козаки, підійшовши до забитих птахів, розпізнавали, хто з них влучив, — по стрілах.

Андрій підняв птаха зі своєю стрілою, погладив, ніби хотів вибачитися. Дві стріли із забитих голубів тримав у руках тільки Голота, і всі здивовано дивились на нього.

— Як же ти так встиг? — вражено викрикнув Година, стріла якого