Присмак волі - Володимир Кільченський

Невдовзі прийшов Рівний, який, хоч і ледве тримався на ногах, все ж таки виконував свої обов’язки. Опустивши голову, віддав наказ розійтися по лісу і шукати тіла побратимів, котрі поклали голови у цій битві. З десятки Василя разом із ним залишилося шестеро, а ще вранці всі були здорові та веселі і ніхто не очікував такого свого кінця, адже були молоді та життєрадісні, хотіли жити...

Ховали забитих — своїх і хлопців з інших куренів — у неглибоко вириті могили, і якщо не встигали приходити священики, то читав молитву хтось зі старших козаків. Мертвих обережно опускали в могилу, ногами на схід, і клали зброю біля них. Андрій уперше в житті бачив стільки мертвих товаришів і болісно переживав дійство похорону, придивляючись до ликів козаків, які йшли на вічний спочинок, нібито хотів запам’ятати всіх, хто поклав свої голови, виборюючи вольності для себе, для своїх рідних та України.

До темряви ледве вистачило сил робити цю страшну, але необхідну повинність, і вже старші стали збирати всіх до гурту на вечерю та відпочинок. Сотворили вечірню тризну по убієнних, і похідний священик відспівав по загиблих обрядові молитви заради спасіння їхніх душ.

Утома від цілоденного бою та майже безсонної ночі валила людей до сну, і військовий табір заснув, тільки обозні, які лишилися на варті, перегукувалися поміж собою, та стомлені коні коли-не-коли пофоркували у темряві ночі.

Прохолодний травневий ранок розбуджував воїнів і без побудки вартових. Незначний приземний туманець та густа роса швидко освіжали козацьке тіло і голову. Хутенько повмивались і, поки оглядали коней, гострили зброю, готували ладівниці із зарядами для мушкетів, кухарі приготували куліш і козацька братія накинулась на їжу. Ще не закінчилась повинність по відшукуванню тіл убієнних товаришів, і всі козаки, Поділившись на гурти по п’ять-шість душ, розбрелися по перелісках виконувати свій братерський обов’язок.

Андрієві з Павлом Годиною та ще чотирма хлопцями випало йти поза межі лісу, по ярках та балках шукати останнє місце бою своїх побратимів. Хлопці ланцюгом обходили місця вчорашніх подій і по тому, як лежали тіла, бачили, хто якою смертю загинув. Ось лежить козак горілиць і шаблю навіки зажав у руці, а біля нього впали три жовніри — зрозуміло, що до останнього подиху бився та свою лицарську справу зробив! Траплялися й такі, що лежали до землі лицем, а біля них не було жодного забитого ляха...

Десь ближче до обідньої пори хлопці почули якийсь гул, тупіт коней та викрики татар. Усі заскочили до ярка зі зброєю напоготові, стали спостерігати, що ж воно там коїться. Побачили, як уздовж ліска суне величезна людська валка: попереду — кінних татар із сотню, а по боках теж у два ряди з шаблями наголо йшли піші ординці. Хлопці побачили, як поміж ними замелькали польські мундири.

— Поляків женуть, — ледве перевівши дух, вимовив Павло Година, і його побратими ствердно кивнули головами.

Коли величезна валка полонених під вартою порівнялася з ними, хлопці вийшли із засідки і мовчки дивились на це страшне видовище — плоди військової поразки та людського приниження. Поляки йшли рядами по шість-вісім душ, були нашпиговані на палиці, як шматки м’яса... Багато з них були поранені і ледве-ледве волочилися у загальному гурті, і тільки жага до життя примушувала рухати ногами, не впасти на землю, не бути затоптаними своїми ж товаришами.

— Дивіться, яка татарва вправна, — промовив хтось із козаків.

— Таки вправні... Били поляків ми, а ясир — їхній. Ох і жадібні ж вони до живого ясиру. Подивимося, що з того вийде, — задумливо підтримав розмову Андрій, бо добре йому ще пам’яталася та страшна хода в рабство, що пережив він з друзями та односельцями.

Охоронці, побачивши, як козаки дивляться на гнітючу ходу валки, глумливо шкірили зуби і показували свою зверхність, підганяючи полонених ударами київ. А звідусіль чулися зойки і прокльони у бік тих, хто нещадно бив їхні виснажені тіла.

— Пішли краще своїх ховати, а то через нас не одного ляха заб’ють... Мабуть, чинять так, щоб і нас залякати, — сумно промовив Андрій, і козаки повернулися до своєї необхідної справи.

Після обідньої пори всі гурти, що займались захороненням козаків, стали збиратися до свого табору, а на місці Корсунської битви вже водили гурти полонених поляків, і вони ховали своїх, і роботи в них було не менше, аніж у козаків. Прийшли вістові від полковника Мартина Пушкаря з вимогою завтра вранці вирушати походом під Білу Церкву, і накази сотників та метушня підготовки до подальшого походу вивітрили сум із голови Андрія, який не міг отямитись від останніх двох днів войовничого життя.

Через день після ретельної підготовки до походу і приведення полку в належний стан військо вирушило обозом під Білу Церкву, дотримуючись заходів безпеки. Бувало, що на якихось дорогах до Білої Церкви зустрічались чималі орди татар, які впевнено снували по Україні. Під час походу дійшли чутки, що Богдан Хмельницький буде проводити парад спільно з військом Іслам-Гірея і вони разом крокуватимуть переможною ходою перед своїм гетьманом, татарським ханом та беями.

Тільки похідний Запорозький Кіш став табором неподалік від Білої Церкви, як почали відбирати вправних верхових на гарних конях, і Василь Рівний був за старшого над відібраними козаками їхньої сотні. Потрапили до відібраних п’яти десятків і Андрій з Павлом. До початку урочистостей залишалося декілька днів, і вони добряче піддавалися вишколу: ходили рівним ланцюгом, училися тримати відстань, лаштувалися до урочистої ходи.