Присмак волі - Володимир Кільченський
Довго не було Петра, а коли повернувся, звелів усім відпочивати, сказав, що перед ранком козаки пошумлять там, де треба, і тоді вже десятка має бути у фортеці... Без такої допомоги взяти її приступом дуже важко.
Треба було відпочити, і вони, виставивши двох дозорців, збилися докупи та поснули міцним сном неподалік від муру. До сходу сонця вартові збудили козаків, і всі приготувалися до приступу. Незабаром десь із протилежного боку фортеці почулися стрілянина та гупання гаківниць. Петро всіх підняв:
— Пішли, хлопці, з Богом...
Першим мав закидати мотузки Макар, за ним — усі інші, а трійко хлопців примостилися у зручному для обстрілу стін місці і чекали, поки лазутчики почнуть підніматися по канату. На протилежному боці фортеці чулася безладна стрілянина, а тут стояла тиша, і Андрій уже бачив на тлі стін обриси козаків, що дерлися вгору.
— Добре почалося, — весь час повторював Павло, та Андрій не міг зрозуміти, що ж тут доброго...
Нерви в усіх були напружені. Андрій Підлужний мовчки дивився, як по стіні один за одним лізуть козаки. Ніщо не завадило дістатися нагору, і от уже Петро Гусак прийшов за ними.
— Ваша черга, а я йду останнім, — вимовив він, і трійка друзів стала пробиратися до стіни.
Тут, чекаючи на них, стояв один козак. Андрій першим перекинув лук на спину і став перебирати руками мотузку, піднімаючись усе вище. Поряд із ним дерлися хлопці, які сопіли та пихтіли, як і Андрій, — таки важкувато було підійматися. До мети лишилося метрів зо два, і вже виглянула голова одного з перших козаків, що були нагорі. От простягнута дужа рука допомагає Андрію вибратися. Через хвильку уже всі зібрались на гребені фортеці і про всяк випадок заховали мотузки за якимось камінням. Тепер уже всіх вели вперед підривники, а Петро Гусак йшов позаду.
У фортеці було чути крики, її захисники метушилися, проте на козаків ніхто не звертав уваги, і вони, опустившись по східцях униз, залізли у підмурок.
— Копайте тут, під склепінням, — тихо наказав Макар, і всі, окрім тих, що зайняли позицію для захисту, кинулися рити западини.
Робота виявилася важкою, раз у раз доводилося видовбувати каміння, та яма поступово глибшала. Усі з полегшенням зітхнули, коли почули владний окрик Макара Пилипенка:
— Досить, а то з вас уже вода тече...
Тепер звідси всі вийшли до переходу, що вів нагору, і почали чекати повернення підривників. З’явилися Макар з Кузьмою і, задоволено кивнувши головами, стали вибиратися нагору, а за ними, по черзі, усі інші.
— Займаємо місця, а то як бахне, то тут повно буде поляків, тільки встигайте... — гаркнув Петро, і всі стали лаштуватися до стрільби.
Поки знаходили собі місця, знизу так рвонуло, що Андрій завалився на спину і якусь мить лежав, прислухаючись, чи він живий. У фортеці все затихло, навіть пострілів не було чути, і тільки хмари диму затуляли вранішній схід сонця. Через деякий час сюди вже бігли жовніри і зникали в куряві диму та пилу, що нависала над місцем підриву.
Хлопці сиділи тихо. За пилюкою нічого не було видно, окрім мигтючих постатей, та чулися ошалілі крики старших жовнірів. Та вже з іншого боку, там, де нещодавно прогримів вибух, залунав войовничий клич повстанців, і поляки ринули вниз, до діри у брамі, побіля якої засіли козаки. Андрій вирішив спочатку використати стріли, а потім вже як Бог дасть. Він, взявши стрілу, чекав наказу Петра Гусака. Та от збоку почувся постріл з мушкета, і Андрій зрозумів, що настав час...
Відстань до ворога була невеликою, і кулі з мушкетів та стріли Андрія і його друзів били без промаху. За короткий час Підлужний, стріляючи майже впритул, випустив усі стріли, і поки вороги зрозуміли, що на майданчику їх чекає засідка, уже бездиханно лежали більше трьох десятків польських вояків. А знизу, мов дідьки з пекла, вискакували повстанці, що йшли в наступ, і розсипались по обидва боки фортеці. Ворог від такої несподіваної та швидкої появи повстанців запанікував.
Якийсь час хлопці мовчки сиділи, слідкуючи зі своїх засідок за тим, що відбувалось, а тоді почули голос Петра:
— Годі вже сидіти, виходимо!
Вони почали виходити та ставати побіля Петра, поглядаючи на забитих ворогів.
Андрій з якоюсь незбагненною тугою дивився на жовнірів, у тілі яких стирчали стріли, і в ту мить йому подумалося: «Це ж я зробив...»
У отвір у стіні проходило все більше повстанців, і відлуння бою вже чулося на другій половині фортеці. Нарешті ті, хто вів наступ, подалися далі, і Петро зі своєю десяткою неспішною ходою пішли до воріт фортеці, які вже було відкрито. З них виводили полонених жовнірів.
— Побили ми Мартина Калиновського, ох як побили... Добре було б зараз глянути на нього! — промовив Петро і трусонув кулаком у повітрі.
Від воріт фортеці було видно, як у місті палали пожежі і сотні людей снували від одного будинку до іншого, та доносилися крики, то розпачливі, то звитяжні.
— Що там діється? — запитав Андрій, підійшовши до Петра Гусака.
Той промовчав, а через хвилину неголосно мовив:
— Тобі краще того не бачити, хлопче, ти ще молодий... Переможці бавляться, сп’яніли від здобутків...
Кров ударила в голову Андрія, і він уявив орду чужинців, які хапали, руйнували та паплюжили все, що траплялося на шляху в їхньому селі.
