Присмак волі - Володимир Кільченський

Поляки з люттю бились, і вже не один козак звалився у смертельних судомах. Андрій, незрозуміло чому, проскочив стрій польських драгунів і, розвернувшись, підступився до купи вершників, які схрестили шаблі у герці. Не зовсім вдало рубались козаки, а може, драгуни були досвідченішими, бо половина козаків уже лежали на землі чи плазували, волаючи від болю.

Андрій побачив, що Іван б’ється з двома поляками, і, підскочивши, з люттю рубонув одного ворога поперек спини. Лях, не видавивши із себе ані звуку, мов мішок, завалився набік. Іван крикнув товаришеві:

— Давай, трощи їх, бо не буде нам дороги додому, Андрію!

Це додало сили, і він, розвернувшись, став рубатися з поляком, який затято насідав на Павла Годину. Той був геть закривавлений і ледве відбивався від кремезного драгуна.

Ще декілька козаків повилітали із сідел від ударів польських шабель, і Андрій помітив, що поляки вже чисельно переважали козаків, але ті впевнено рубалися, прагнучи перемогти драгунів. Уже на одного козака випадало по двоє ляхів, і Андрій знову відчув, що сили полишають його, бо не так спритно відбивається від ворожих вершників.

— Будемо вириватися за моїм сигналом! — гукнув Іван, проте його голос уже не гримів так сильно, як на початку бою.

Андрій прокричав у відповідь лише одне слово:

— Будемо!..

Але їх так щільно обступили польські драгуни, що вирватись було майже неможливо, і бій продовжувався хоч уже і не на рівних, але без явної переваги одної чи іншої сторони. Тут Андрій почув крик Івана і побачив, як його побратим зсувається по череву Гнідка.

— Іване, Іване, я допоможу! Тримайся! — кричав Андрій.

Іван уже лежав на землі, а Гнідко нахилився над ним, ніби закриваючи собою хазяїна.

Перевага схилилась на бік драгунів, і от офіцер, відтіснивши своїх убік, став підступатися до Андрія, мабуть, прагнучи й собі дістати перемогу, бо він увесь час перебував під захистом підлеглих і його шабля ще не закровила жодного козака.

— Кінец тоб’є, холопе! — весь час вимовляв він.

Намагався рубонути по Андрію. Хлопець уже майже вибився із сил, проте вдало відбивав випади не дуже міцного офіцера.

Павла оточили драгуни, і він не міг допомогти Андрієві. Тут підскочив поляк, щоб, мабуть, догодити пану офіцеру і загнати Андрія просто під його шаблю. «Невже це кінець? А як же далі? Як Даринка, синочок?» — проносилися в голові Андрія швидкоплинні думки.

І тут він побачив, як над головою офіцера промайнув аркан і той, ніби птах, широко розкинувши руки, вилетів із сідла. Гупнув об землю своїми важкими сідницями, а ворогуючих вершників миттєво оточили татари. Хто з поляків не встиг викинути шаблю, був розсічений ординцями.

Один татарин подивився на польські та козацькі тіла, що лежали на землі, і, звертаючись до Андрія, з презирством вимовив:

— О, шайтан поляк, багато ваших поклав...

Потім з радістю чи незрозуміло чому, посміхнувся і приєднався до своїх одновірців, які орудували над полоненими.

Андрієві було не до роздумів і не до розмов з татарами, щоправда, він помітив в обличчі цього татарчука якісь знайомі риси, та й шрам на щоці здався йому примітним...

На землі упереміш лежали поранені й забиті свої та чужі вершники, і Андрій роздивлявся навколо, шукаючи Івана.

Помітив неподалік Гнідка, що стояв на одному місці, опустивши голову, і кинувся туди, а тоді побачив й Івана. Він лежав обличчям униз, підібгавши ноги під себе, наче спав.

Андрій нахилився над товаришем, обачно перевернув його горілиць і почув ледь чутний стогін. Оглянув Івана та побачив тільки невеликі порізи, і рани на грудях, руках та плечі уже не кровоточили, а взялися темними струпами.

— Іване, Іване, друже, отямся! Куди тебе поранено? — тормошив товариша Андрій, але той мовчав.

Тільки тепер побачив, що неподалік валяється сідло, а подивившись на пораненого Івана, зрозумів, чому він сповз у бою під свого коня. Андрій збагнув, що ворожа шабля зачепила ноги, а далі перерубала попругу, тож Іван разом із сідлом опинився на землі. Діставши міхур з водою, Андрій став обережно промивати рани.

Тут підбіг Павло Година, і Андрій крикнув, щоб він нарвав зілля та ще приніс води. Через декілька хвилин Павло вже стояв біля Андрія з водою та пучком трав, що позривав неподалік.

Хлопці удвох обережно перенесли Івана до лісочка у прохолодне місце, і Андрій обдивлявся, де ще могли бути рани у його товариша. Не побачивши інших пошкоджень, спробував напоїти Івана водою, але той лежав зі стиснутими зубами, і тоді, витягши ножа, Андрій розщепив йому зуби та залив воду до рота. Іван закашлявся і відкрив очі, здивовано поглядаючи то на Андрія, то на Павла, що посміхалися до нього. Андрій легенько змив з його лиця бруд вперемішку з кров’ю.

Відходили Івана, і він уже веселіше дивився на побратимів та розпитував, чим же закінчився їхній бій з драгунами. Андрій розповів про щасливе закінчення їхньої сутички, от тільки багато козаків полягло.

На вози збирали поранених. На один із них хлопці поклали Івана. Він тільки й промовив:

— Не віддавай, Андрію, Гнідка нікому, тримай при собі... А я повернусь...

Усі, хто залишився живим після важкого бою, зібрались побіля своїх возів та заходилися приводити себе до ладу, змиваючи з тіла і одягу свою та