Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Тут, у соборі Софії, де все блищало золотом, сріблом, дорогоцінним камінням, цього вечора перед тисячами свічок молились Івану Хрестителю, просили його дати людям здоров’я, довгі літа, щастя.
«Там, – пригадала княгиня Ольга, – в далекому Києві і по всій Русі, в цей вечір заплітали дерева, клали вогні, співали пісень, водили танці, славили Купала, Ладу, Полеля, просили їх дати щастя й любов».
Княгиня Ольга молитовно думала про Івана Хрестителя, в трепетом згадувала Купала і молилась їм обом. Притулившись чолом до холодної підлоги собору, вона молилась за Русь, за людей її, за синів своїх Святослава й Уліба…
Розділ сьомий
1
У ніч під Купала воріт на Гору не замикали. Тільки почало темніти, звідти вийшло чимало гриднів і юнаків-дворян, а разом з ними й дівчат. Не з щитами і мечами йшли нині юнаки. На головах у них, як і в дівчат, були вінки, в руках – квіти.
З гучними піснями, в яких славилися Купало й богиня Лада з дітьми Лелем і Полелем, рушило слідом за горянськими юнаками й дівчатами передграддя, залунали пісні на Подолі і ген-ген далі по Оболоні.
З усіх кінців йшли туди, де Почайна допливала до Дніпра. Там на широкому лузі ще завидна прибране було високе дерево – на ньому висіли вінки, квітки, всілякі оздоби. Тільки стемніло, навкруг дерева й скрізь на лузі запалали вогнища, почалося ігрище. Залунала пісня юнаків:
Іде Купало, несе немало.
Меди і жито, прирост, присип,
Славим Купала, не спим до рано,
Не спи, дівчино, юнак – не спить!
А в цей час з другого боку озивались дівчата:
Ой Ладо, Ладо, Леле, Полеле,
Сплетемо квіти в один вінок,
Ой, Ладо, Ладо, славимо радо,
Ой Ладо, Леле, Леле, Полель.
Десь грали вже й музики – пронизливо свистіли сопелі, гули роги, торохтіли бубони.
Тепер уже скрізь понад Почайною і Дніпром горіли, як свічки, вогні, звідусіль линули музика й пісні, пристрасні голоси чулись у темряві, що стіною стояла одразу за вогнями. Веселі крики, сміх лунали навіть на плесі, скрізь по Почайні й Дніпру.
Та й як було не веселитись, не радіти: запашна, тепла ніч котилась над землею, вгорі мерехтіли яскраві зорі й сріблом мінився Перунів шлях, квіти пахли, як росою вмиті, в далеких лугах несамовито били перепели й деркачі, між круч грала, ніби закипала від купальських вогнів, вода.
І горе було тому, хто посмів би оскверняти або ганити свято великого Купала! От і цієї ночі гурт старих уже чоловіків з Подолу й передграддя, захопивши з собою чимало й молодиків, рушили до ручаю, що струмував з яру під горою, туди, де стояла церква християн. Вони посувались, як чорна стіна, серед темно-зеленого освітленого вогнями руна, зупинились недалеко від церкви, кричали всяку хулу, закочували сорочки й показували християнам тіло. А тоді почулись лемент, крики: люди старої віри кидали на церкву й людей, що зібрались там молитись за якогось Івана Хрестителя, каміння й дрючки. І всі, хто веселився навкруг купальських вогнів, щосили сміялись, спостерігаючи, як люди старої віри воюють з Христом.
Із вікна терема княжич Святослав бачив, як ішла з Гори на свято Купала молодь, чув її веселі, запальні пісні. Пізніше побачив вогні над Почайною, але самому йому було невесело, тоскно.
Доки княгиня Ольга була в дорозі, на Київському столі з її волі мусив сидіти він, Святослав, син Ігорів. Він діяв так, як велів покон: прокидався до схід сонця, вмивався холодною водою, одягався, накидав на плечі червоне, із золотою оторочкою корзно, взував червоні з довгими, загнутими носками хзові чоботи, клав на голову хутряну шапку із дорогим камінням, а на шию чіпляв золоту княжу гривну.
Коли княжич виходив із своєї світлиці, минав Золоту палату й спускався сходами в сіни, там на нього вже ждали Свенелд, воєводи, бояри, брат Уліб на ґанку й у дворі біля терема чулись голоси тіунів, гонців земель, огнищан.
Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравниці. Слідом за ним ішли Уліб, Свенелд, воєводи, бояри. У стравниці, як годилось, Святослав клав жертву, всі мовчки ждали, поки її приймуть боги, а потім сідали до столу.
Подавала їм страви ключниця Малуша. Вона вже призвичаїлась до своєї роботи, низько вклонялась князям, тільки заходила до стравниці; носила миски, наливала вино, прибирала посуд і все робила швидко, метко і спритно.
Потім княжич Святослав ішов наверх, сідав у Людній або Золотій палаті, по праву руку від нього стояв воєвода Свенелд, по ліву – брат Уліб, близько сідав ларник Переніг, чимало воєвод і бояр стояли позад них. І княжич Святослав говорив з тіунами, приймав гонців земель, слів, якщо вони потрапляли до Києва, робив суд і правду людям.
Власне, все робив не він. З тіунами, гонцями, всіма людьми, що приходили до княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, воєводи й бояри, вони ж вели перемови з гонцями земель, творили суд і правду людям.
Але ж княжич Святослав мав вуха і все чув. Тіуни говорили про оскудіння княжої скотинці, бо, мовляв, княгиня Ольга багато взяла з собою, й вимагали збільшення уроків і уставів. Приходили і ставали на суд бояри, що в сварках за рольні землі, бортневі знамена й боброві гони скубли один у одного бороди, ламали руки й ноги, бились мечами, батогами, а то й просто телеснею. Княжич слухав воєвод, які хвалились, що не хтось інший, а тільки вони кров’ю й життям своїм захищають землі, за що просили пожалування.
Уже й раніше Святослав часто сидів біля матері, коли вона робила суд і правду. Але тоді він покладався на неї, вона знає правду і покон. Та й не завжди він сидів поруч з матір’ю, бо здебільшого проводив час з Асмусом, їздив з ним десь у полі.
Тепер він мусив слухати тіунів, бояр, воєвод, і часто йому здавалось, що вони не судяться, не правди шукають, а розривають на шматки рідну землю. Кожен із них намагається вирвати собі більше, все найкраще, і в запалі своєму вони стають хижими, безжальними, такими, що аж кров бризкає
