Карпатське танго - Тетяна Пахомова
Ґільєрмо пускає очима бісики.
– То що, може, доставимо сюди парочку воріт, як ти?..
У роздумах мовчки чухаю щоку. Ґільєрмо йде до телефона.
– А, забув, – повертається назад, – тут тобі лист із дому, – простягає конверт від Ізабель. – То що з воротами?..
Я вже не вагаюся:
– Ні, я пас…
На фото моя пампушечка Марічка – неземна краса. Чорні виразні оченята від Ізабель і моя українська біла шкіра. Аж Ґільєрмо зачудувався, а вразити його непросто. Схоже, я багато пропустив: Ізабель пише, що мала вже спинається на ніжки й навіть промовляє кілька слів. Мене огортає незбагненний смуток. Це, напевно, ревнощі: я хотів би, щоб Марія розуміла й українську. Ота нитка, що пов’язує мене з Україною, хоч невидима, та міцна. Коли зіпнемося на ноги, потрібно буде все-таки відвідати українську родину. Я мушу передати своїм дітям найважливішу часточку їхньої прабатьківщини. Треба буде надолужити це. Добре, що зовсім трохи залишилося до мого возз’єднання з родиною.
У просторій кімнаті ми, п’ятнадцятеро колишніх інтернів, складаємо конкурсні іспити. На кону лише два місця лікарів загальної медицини. Це в Радянському Союзі було неважливо, як ти вчився, – роботу отримували всі. Як жартував наш куратор: «Ті, що добре вчаться, будуть лікарями, а ті, що не вчаться, – головними лікарями». У Гондурасі ж ніхто не хотів ризикувати здоров’ям пацієнтів і своєю репутацією. Тут волілибрати на роботу обізнаних, відповідальних і добре перевірених. Дві з половиною години – і складні тести повністю виконано. Через три дні, коли, схвильований, приходжу за результатом, голова комісії щиро вітає мене й поплескує по плечу.
– Так, сеньйоре Андреу, у вас найкращі результати. А ще дуже добрі відгуки з місць проходження інтернатури. Те, як швидко ви змогли адаптуватися, теж викликає повагу. Вітаю!
Мене переповнює щастя: я виліз на свою піраміду… осідлав коня чи птаха удачі, я… Яка різниця, урешті-решт, якими словами затрубити про свою радість на весь світ! Я лікар. Я зможу забезпечувати свою сім’ю, і це головне…
Я люблю свою роботу. Уже минуло півроку на посаді, тож я можу переконано про це заявити. Мені подобається розв’язувати щоденні загадки діагнозів, роздумувати над симптоматикою й динамікою перебігу хвороб. Хоч яким дивним було б це для самовпевнених перців від радянської медицини, та тут, у країні, яку вони презирливо називають «банановою республікою», рівень медицини та її забезпечення анітрохи не нижчий, а деколи навіть і вищий, ніж в одній із супердержав світу. Лікарська допомога тут не цілком безкоштовна: є і державні, і приватні медичні заклади. Але всюди до здоров’я пацієнтів ставляться дуже відповідально, а до лікарів – вимогливо. Та за зарплату, яка в десятки разів вища, ніж у Союзі, й у двісті, ніж на Кубі, я готовий удосконалюватися, скільки потрібно. За отой невеликий час ми змогли придбати і простору квартиру, і новенький американський «форд». Бідність не тисне більше на мозок і не робить із мене нікчему. Життя налагодилося. Головне, що всі ми разом. Тепер уже моя кохана щодня після обіду поспішає на проходження своєї інтернатури. Після роботи недовго дрімаю біля донечки. Вона першою прокидається, смикає мене за руку й усміхається. Час вставати. Поки нема дружини, розмовляю з крихіткою українською:
– Що, моє сонечко, встала? Панночко Марічко Андріївно, ходімо на горщик.
Маля, що раніше просто здивовано слухало, тепер уже розуміє мене й повторює:
– На горцик.
Моя дівчинка любить цей процес. Вона сидить на своєму синенькому «троні» й прислухається до себе. Проходить десь із півгодини, як дійство закінчується: у малої заокруглюються очі й з’являється задоволена усмішка. Я завжди терпляче чекаю й хвалю її за добре зроблену роботу. Потім розповідаю казку: спочатку іспанською, а потім українською мовою. Інколи нас навіщає Ґільєрмо й на ходу робить ілюстрації. Марічка і я із захопленням дивимося, як на папері оживають казкові персонажі.
– Мені здається, що ти дозрів до того, щоб стати батьком, – серйозно говорю йому.
Друг зітхає й знизує плечима.
– Навіть перезрів. Знайди мені таку, як твоя Ізабель, і я здамся.
Ізабель добре сприйняла мого друга. Вони завжди мають про що поговорити й багато жартують. Ґільєрмо ніколи не приходить у гості без подарунків для кожного з нас. Часом це милі дрібнички, а інколи – солідні ювелірні прикраси.
– Який ти щедрий, Ґільєрмо, – завжди захоплюється Ізабель. – Тобі потрібна вродлива подруга.
– Спасибі, але якщо вона схоче познайомитися зі мною тільки тому, що я щедрий, то краще не треба, – відмітає пропозицію Ґільєрмо.
Та, схоже, моїй дружині передалися в спадок здібності якоїсь кубинської свахи. Уже тиждень слухаю її захоплене щебетання про красуню Кончіту, що працює медсестрою у її відділенні. Вирішуємо в найближчий вихідний запросити дівчину із собою на пікнік.
Зранку довго чекаємо свята повного горщика від Марічки. Вона, схоже, насолоджується нашим очікуванням: сидячи на «троні», мило всміхається й роздивляється забавку.
– То не можна якось пришвидшити? – стиха цікавиться друг.
– Ні, – одночасно відповідаємо з Ізабель і сміємося.
– Бачиш, Ґільєрмо, – м’яко пояснює Ізабель, – це перший процес, яким дитина керує самостійно. І ти, напевно, здивуєшся, але від нього залежать потім сила волі й упевненість людини. Ті, кого зривають із горщика, виростають безхарактерними. Психічне народження не співпадає з фізичним.
– Ти ба, як воно, а я й не знав… – дивується Ґільєрмо. – Відчуваю, що мене з горщика ніхто не стягував достроково… Подяка моїм батькам.
Їдемо за подругою Ізабель. Кончіта вже зачекалася, але не подає виду й приязно знайомиться зі мною й Ґільєрмо. Бачу, що вона сподобалася моєму другові. У неї гарні пропорції обличчя й пружна шкіра. Коли всі поспішаємо до невеликого озерця під скелею, то висока й гарно збудована дівчина викликає захоплення в Ґільєрмо:
– А тебе можна й на конкурс краси відправляти…
– А я вже й була два роки тому, – відгукується дівчина. – на «Міс Усесвіт».
– О-о-о… – видаємо хором.
Дівчина сміється й продовжує:
– Та такі конкурси мають політичну складову… А коли без неї, то вискакує Венесуела. А, не хочу про це, – з розгону застрибує у воду.
– Дивися, яка з них гарна пара, – промовляє до мене втішена Ізабель.
Ми спостерігаємо за тим, як молоді люди по-дитячому змагаються наввипередки. Шкода, що нам не можна так: наша дівчинка у великому брилі потребує нагляду. Малюю паличкою на піску.
– Це для тебе, Маріє. Дивися, ось мама… тепер
