Карпатське танго - Тетяна Пахомова

Друг зацікавлено слухає й киває головою.

– А чого обов’язково чорнява, Андреу?

– Бо я дуже люблю свою маму.

– Так… Ми, люблячі сини, усі такі, – зі сміхом погоджується Ґільєрмо. – У кожній шукаємо продовження коханої матусі… І ще щоб купляла нам пістолетики, відпускала гуляти з друзями й на риболовлю, не сварила й завжди всміхалася, як мама.

– А я, Ґільєрмо, дивлюся на всіх оцих жінок, молодих і дорослих, і в кожній бачу щось своє, особливе. Я добре розумію, що з кожною з них я провів би різний час. Ми колись студентами жартували одне над одним: з’їдали шоколадні цукерки, а яскраві обгортки наповнювали чимось і підкладали друзям. Так і в житті: ніколи не знаєш, що там, усередині людини, – смак життя чи смак розчарування.

– Ти, Андреу, сказав краще, ніж я хотів би почути, лише одним словом – «людини». – Ґільєрмо неквапно доливає вина в наші бокали. – От я дивлюся на оцих красунь і бачу, як вони не приймають свою природну привабливість. Вони накручують волосся, фарбують у неприродний колір нігті й губи, стаючи під модним макіяжем запорошеними й стандартними ляльками Барбі. Це ж дивно, правда? Ляльку ж зробили за подобою людини, а зворотний шлях від неживого й штучного мені видається смішним. Вони набувають такого вигляду, щоб привернути увагу так само безликого містера Кена. Обманутися, узяти участь у нетривалих шлюбних ігрищах і народити нещасливих дітей.

– Це те саме, що ти говорив про вплив речей на свідомість? Від шару макіяжу на шкірі до фальші в поведінці?

– О, так, це і фальш, і обман… і це погано, дуже погано… Доки його відгорнеш, сам забруднишся. Та, скажу тобі правду, я інколи не маю бажання копирсатися в цьому. Те, що легко дається, легко відпускати. Я вже втомився шукати людину в кожній ляльці. Тому приймаю її лялькою, не напружуючись. А часом уже й шукаю тільки ляльку.

– Це жорстоко, друже, – сміюсь із філософії Ґільєрмо. Принесли наше замовлення – сопа-де-каракол. З цікавістю занурюю ложку в бульйон із молюсків, овочів та спецій.

– Чому жорстоко? Життя як оцей традиційний гондураський суп, – знизує плечима друг. – У цьому світі всі когось з’їдають. Та тільки люди піднесли це в ранг мистецтва. Мистецтво кулінарії, мистецтво спокушання, мистецтво кохання…

– Думаю, що все це – макіяж на основному мистецтві – виживанні. Як мімікрія серед тварин і рослин: запозичити зовнішні ознаки в інших й удати свого, щоб вижити.

Ґільєрмо сміється.

– Так, згода. Однак було б значно краще як для самих жінок, так і для чоловіків, якби вони не імітували когось. От поводиться вона, як міс-усесвіт, – спіймає такого ж нарциса. Піде до нічного клубу – має всі шанси знайти мисливця за одноразовим товаром. Підкреслить свої принади короткою спідничиною чи обтислою одежею – привабить любителя тілесних утіх, який насолоджуватиметься її тілом до появи зайвого кілограма чи першої зморшки. Буде молодитися – підчепить інфантильного чоловіка, який, прокинувшись одного ранку, побачить біля себе на подушці просто стару жінку, тихо збере свої речі та її гроші й піде. Схоче маніпулювати – знайде такого ж пройдисвіта, з яким змагатиметься, як таємні розвідки двох супердержав, і таки програє йому… І в кожному випадку рюмсатиме ночами в подушку: немає, мовляв, справжніх чоловіків, перевелися… Не треба обманювати світ – і він не буде обманювати тебе.

– То що, їхнє бажання гарно виглядати ти називаєш обманом? Погодься, Ґільєрмо: часом вони роблять це феєрично.

– Так, тільки свято називають святом тому, що воно буває зрідка. А що ми робимо у свято? – Чоловік загинає пальці, перераховуючи: – Їмо, розважаємося, відкидаємо клопоти, пов’язані із зароблянням грошей, турботи про сім’ю… Коли кожен день стає святом, ми свідомо чи несвідомо уникаємо відповідальності за основи життя, погодься. Нести на собі щодня атрибути свята – болісно обманути і когось, і себе, – знову наповнює келихи Ґільєрмо.

– Як це? – не можу вхопити нитку його роздумів.

– Зрештою ти починаєш очікувати, що вона буде такою завжди: і на кухні, і коли виношуватиме й часом доглядатиме твоїх хворих дітей, і коли хворітиме сама, та ще й не старітиме зовсім… Твій мозок, коли зрозуміє, що обманувся, надішле сигнали розчарування тілу. Ти почнеш просто уникати її… Бо всім нам найбільш прикро зізнатися і собі, і іншим у власних помилках.

– То що ж для тебе краса, друже? – запитую тепер я.

– Молодість, природність і власна гідність. Звісно, я не противник макіяжу. Але такого, який підкреслював би молодість, природність і власну думку. Ти поглянь навколо: тут макіяж розуміють як повний тюнінг авто. І поведінка стає відповідною: усе що завгодно, аби вирізнитися. Але коли всі вирізняються, хочеться зупинити погляд на ретромобілі… Вони не розуміють, що отим посилають світу сигнали невпевненості в собі: сильно підведені очі – жінка вважає, що вони в неї недостатньо гарні. Вкрила шкіру товстим шаром рум’ян і пудри – сумнівається в красі обличчя. Дивно думати, що мене здатні збудити руки з яскраво-червоними нігтями, наче тільки-но вийняті з нутрощів убитої тварини. Чи із синім лаком, що кидає трупний відблиск на пальці, бр-р-р…

– Це тому, що ти, друже, художник. Але старіти – це природно. Не можна ставити молодість і природність в один ряд вимог до жінки.

– Можливо, Андреу, можливо…

– Утім, більшість чоловіків проковтують таку наживку. Вони вважають цих дівчат гарними, закохуються й створюють із ними сім’ї. Що скажеш?

Ґільєрмо замислено крутить бокал із вином у руках і зітхає.

– Так, створюють… Інколи. Усі добре розуміють правила тієї гри: одні обманюють, а інші знають це, але готові обманюватися. Гормони молодості звучать, як ієрихонські труби… Але ще мої прабатьки-індіанці визнали священними папугара. А знаєш чому? – Ловить моє заперечливе хитання головою й продовжує: – Тому що вони створюють подружню пару раз на все життя, а живуть довго – до сімдесяти, як люди… А ще вважали, що ці птахи мають зв’язок із душами наших померлих предків. Ось так, Андреу. І я вже не знаю, чи в мені говорять індіанські гени, чи художник, та щось вони ніяк не можуть домовитися й допомогти в пошуках земної богині кохання.

– Знайдеш, обов’язково знайдеш. Ти ж он як Аполлон. Усі модниці від тебе в захваті.

– Зате я від модниць не шаленію зовсім. Є мода висока, а є й зовсім далека