Карпатське танго - Тетяна Пахомова
– І що?.. – хочу почути закінчення.
Та друг дарує мені широку білозубу усмішку у відповідь і лише одне загадкове:
– Побачиш…
На їхньому весіллі гуділа вся Тегусігальпа. Хтось – усередині найбільшого ресторану міста, а хтось – за його високою огорожею. Наречений із високого й плечистого Ґільєрмо вийшов розкішний, а його костюм кольору фламінго викликав подив і непідробне захоплення. Коли Ґільєрмо вів наречену до вівтаря, то був найвродливіший з усіх богів-красенів минулого й сучасного. Він випромінював упевненість і чоловічу силу. Біло-рожева сукня Кончіти дуже пасувала до його костюму. Молодята були казковою парою людей-фламінго. Тиждень їхні весільні фото не сходили з перших сторінок газет. Через півроку на модні подіуми Південної Америки вийшов рожевий чоловічий костюм. Нова сім’я вирушила у весільну подорож світом. Ґільєрмо виглядав щасливим. Чесно кажучи, я переживав, щоб Кончіта не зіштовхнула мене з високої сходинки на життєвій піраміді друга. У Гондурасі він став мені братом по духу, рідним і потрібним не менше за Ізабель. А інколи – і більш важливим…
Домінік народився трохи кволим. Аналізи його не мали відхилень, проте малюк потребував багато уваги й часто капризував. Ізабель не відходила від сина. Вона стала вимученою та якоюсь безбарвною. Мені здається, що навіть коли ми кохалися, вона не могла розслабитися, а відтак поспішала до сина. Якось непомітно ми віддалялися через це. Та і я був не святий: доводилося багато й напружено працювати, щоб заробити гроші та ім’я.
Доволі швидко я став відомим лікарем у Тегусігальпі. Усі дивувалися влучності діагнозів та ефективності призначеного лікування. Проте нікому не треба було знати, що мене гнав угору величезний страх. Страх поставити неправильний діагноз. Страх стати причиною фатальної помилки. Страх втратити довіру людей, які щиро дивилися мені у вічі з надією. Цей страх не давав спинитися в розвитку: я жадібно перечитував найновіші наукові статті зі всього світу. Інтернет, що щойно почав переможну ходу планетою, досяг мого дому й перевернув усталений світогляд догори дриґом. Я читав і всотував важкодоступну раніше інформацію з медицини. Перелік можливих варіантів встановлення діагнозу весь час зростав із прогресом різноманітних досліджень, генетики й технологій. Можна пропрацювати лікарем і п’ятдесят років і не помітити того, що вже багаторазово просигналило схожими випадками в інших колег. Інтернет збирав протоколи лікування звідусіль і відкривав очі тим, хто стояв на порозі лікарської помилки. У світі фармакології теж були свої цікаві підводні течії: ті ліки, які вважали основними й незамінними, час від часу з тріском падали з вершини в прірву забуття. Жадібні й безпринципні компанії випускали пігулки, приховуючи їхній справжній побічний вплив на організм та натомість вип’ячуючи в рекламі окремі, потрібні ефекти лікування. Підтасовка результатів тестування ліків ставала страшною таємницею збагачення фармацевтичних корпорацій. У двадцятому столітті людство прийняло вже вдосталь морфію за рецептами, жахнулося від появи безногих і безруких дітей після вживання вагітними талідоміду, з цікавістю протестувало на собі ЛСД, за стражданнями немовлят дізналося про наслідки лікування ібупрофеном…
Моя вершина лікарської досконалості й абсолютних знань гралася зі мною в перегони: я йшов угору, а вона зростала й віддалялася. Для сім’ї часу залишалося зовсім обмаль. Маленька Марія поспішала забрати всю мою увагу. Я пишався нею: дівчинка зростала дуже допитливою. У моєму кабінеті вона викидала вміст шаф і роздивлялася кожну річ. Я не заважав: дотик, смак – початок пізнання світу, те видиме, до якого ведуть батьки. Світ невидимого зазвичай опановуєш сам. Дитина, якій дорослі часто кажуть «ні» у рожевому віці пізнання, потім сама собі часто це повторює. Батьківський голос перетворюється на її внутрішній. Марічка тицяла пухкеньким пальчиком в ілюстрації медичних підручників і з цікавістю вислуховувала спрощений виклад побаченого.
– Наша дівчинка продовжить династію, – з гордістю говорив я Ізабель.
Дружина всміхалася, та за хвилю заклопотано поспішала до Домініка. Навіть коли йому виповнилося чотири рочки, ситуація мало змінилася. За інерцією Домінік отримував найбільшу порцію уваги від Ізабель. Вона часто засинала біля малого. Вечірня казка для Марійки входила в мої обов’язки. От і сьогодні мала уважно дивиться на мене виразними чорними оченятами.
– Тату, що ти мені читатимеш?
– Думаю, тобі треба вивчити одну українську пісеньку. «Я лисичка, я сестричка, не сиджу без діла: я гусяток пасла, полювать ходила…» – проспівую слова з далекого дитинства. А тепер повтори, – прошу доню.
– Я лисичка, у мене є сестра. Я ніколи не сиджу без роботи…
– Ні, Марічко, ні. Ще раз: «Я лисичка, я сестричка, не сиджу без діла…»
– Тату, а що, я сама собі сестра?
– Ні, то так потрібно говорити…
Мала совається по ліжку, зводить очі до стелі й намагається знову повторити:
– Я лисичка, я і моя сестричка, завжди маю роботу…
Боже… У душу закрадаються темні підозри щодо можливостей пам’яті моєї дитини. З хвилюванням продовжую:
– «Я гусята пасла, полювать ходила» – повтори…
– Я сьогодні пасла гусята й полювала на них… – видає моя Марічка. – Тату, а хто такі «гусята»?
– Це діти дорослих гусей… – замовкаю майже у відчаї. – «Я гусята пасла, полювать ходила»… Може, повториш?
У малої вже майже істерика:
– Тату, так що робила ота лисичка: пасла гусей чи кинула їх і пішла полювати? Чи вона полювала на них? На своє ж ніхто не полює! І ніхто ж одночасно не робить дві справи!
Та тут я усвідомлюю, що насправді в мене геніальна дитина. Як вона розумно все вибудувала! Проста пісенька мого дитинства, без якої не обходився жоден шкільний новорічний ранок, завдяки логічній інтерпретації доньки відкрилася для мене як безглуздий набір слів. Розумію, що я, навіть не прагнучи того, міг придушити свободу вибору своєї дитини та її природну цікавість. Я хотів змусити її, як бездумного папугу, покірно повторити й прийняти зовсім незрозумілий, узагалі-то, текст. Більше не змушуватиму свою дитину вчити вірші. У неї чудова пам’ять, подарована природою, – словесно-логічна, яка залежить передусім від власної волі людини. Цілую свою донечку на ніч і кажу:
– Ти права, Маріє. Той віршик не підходить тобі…
Мала виглядає змученою.
– Тату… Мені вже важко думати українською. Ти мені краще читай казки іспанською, добре?
– Добре, моє сонечко. Тато хотів тебе сьогодні навчити, та натомість ти навчила тата багато чого… Дякую тобі. На добраніч, зіронько.
Відтоді в нашому вечірньому меню лише класика. Після кожної прочитаної казки Марія дивує мене дедалі більше:
– Тату, а чому мама відправила Червону Шапочку до бабусі
