Карпатське танго - Тетяна Пахомова
Несподівано доня каже:
– Я сонце. Ти сонце. Мама сонце.
– Так, моя хороша, – продовжую я, – сонце всюди, де ти його бачиш. І ти наше сонечко. – Я підхоплюю свою донечку й кружляю з нею навколо дружини.
Ізабель підставляє обличчя сонцю. Трохи згодом сідаємо за обід. Ґільєрмо захоплений Кончітою, і ми всі це розуміємо. Він наливає їй повний бокал і галантно виголошує тост:
– Мушу визнати, що я радий нашому знайомству як поціновувач краси й лікарського фаху. Тож із задоволенням вип’ю за наше близьке знайомство. Якщо ти ще й любиш футбол і гори, то я віддам тобі своє серце, – закінчує напівжартома.
Та дівчина навіть не шаріється, а лише кокетливо всміхається.
– Мушу визнати, що я чула надто багато таких компліментів. – У її голосі несподівано звучать нотки зверхності.
– Але ж, можливо, ти чекала саме на наше бентежне знайомство? – Ґільєрмо гіпнотизує красуню поглядом синіх очей і щирою усмішкою.
– Буду відвертою в колі своїх друзів, – відкидає волосся Кончіта. – Якщо в мене є те, що цікавить чоловіків, то чому я не можу зустріти такого чоловіка, який матиме те, що цікавить мене?
Я переглядаюся з Ізабель: ми отетеріли від цікавого віражу розмови. Може, це спека й вино?
– Краще бути одразу чесною, аніж потім – стервом, правда? – відповідає Кончіта на наше німе здивування.
Ґільєрмо зацікавлено дивиться на дівчину.
– І що ж ти цінуєш у чоловіках?
– Я знаю, що вродлива, тому хочу вийти заміж за достойного – вродливого й багатого чоловіка. А що тут такого? Невже моя краса не заслуговує на такий варіант? – холодний погляд Кончіти якось дисонує із сонцесяйною усмішкою.
Ізабель, схоже, приймає почуте за жарт:
– О-о-о, подруго, то тобі, вважай, пощастило: наш друг Ґільєрмо – багатій.
Ґільєрмо показно поправляє золотий ланцюжок на шиї:
– Так, я такий. Тобі, можливо, дійсно пощастить. Як старатимешся.
– Як це – «старатимешся»? – знизує плечима дівчина.
– Як, як… Закохаєш мене в себе, – гне якусь цікаву лінію Ґільєрмо. – Так, ти вродлива. Але кохання – це не лише тіло, тут обов’язкова ще й капітуляція душі. А душа не займається грошима, Кончіто. Тож підключаємо розум. А тут ти вже якось дивно мислиш, мушу сказати тобі, як бізнесмен, – робить ковток вина чоловік, ловить спантеличений погляд Кончіти й продовжує: – Дивися: ти урівняла свою красу й мої гроші. Умовно кажучи, ти вважаєш це рівнозначними активами, так?
– Так, усе правильно, – киває Кончіта.
– Тож подумаймо далі, – продовжує Ґільєрмо. – Будь-який актив має приносити прибуток і з часом лише зростати, так?
Ми троє мовчки погоджуємося. Ґільєрмо веде бровою й говорить далі:
– Але це зовсім не так: гроші зростають, а краса в’яне. Тобто той актив, яким володієш ти, зовсім не рівноцінний грошам з економічної точки зору, тому мені зовсім не цікавий. З часом він лише втрачатиме й не приноситиме ніякого прибутку.
– Але я можу зробити пластичну операцію й залишатися принадною для тебе, – захищається Кончіта.
– За мій рахунок? Вибач, але тоді такий актив іще більш затратний. За ці гроші я зможу купити собі любов десятків молодих і пружних тіл. Тож таких непотрібних активів слід просто позбуватися. Ось так, Кончіто: твоя краса – невигідне вкладення грошей і зовсім не потрібне мені. Тобі варто навчитися заробляти самій, – завершив Ґільєрмо.
Нам стає прикро від зіпсутого пікніка. Та Кончіта простягає Ґільєрмо руку.
– Мушу визнати, що ти правий.
– Мушу визнати, що оце твоє визнання говорить про тебе як про сильну людину, – усміхається Ґільєрмо.
Розумію, що в них іще не все втрачено. Та коли, залишившись удвох із другом, запитую про враження від красуні, уздріваю на його обличчі вагання.
– Вродлива напрочуд, але незрозуміла. Чи схочу зрозуміти її – не знаю. Жадібність – це як пожиттєвий діагноз. Крім того, подібно до хвороби, теж має властивість обростати букетом інших дивацтв. Колись в академії мистецтв кожен із моїх друзів мав свого кумира. У мене це був Сальвадор Далі. І ти знаєш, Андреу, – замислено потер лоба Ґільєрмо, – щось у тому-таки є: події з життя людей, які слугують тобі провідною зорею, вискакують дивними збігами у твоїй долі. Навіть коли ти того абсолютно не прагнеш… Як і Далі, я люблю і життя, і жінок. Та не хочу, щоб після одруження моя дружина теж купляла собі коханців, розраховуючись із ними моїми картинами, як російська шльондра видатного Сальвадора, а мене приймала за наперед узгодженим графіком…
Так стосунки Ґільєрмо й Кончіти стали на паузу. Може, мій трохи старший друг і справді забагато знає й бачить? Зате ми з Ізабель тепер могли насолоджуватися одне одним і всіма радощами життя. Із задоволенням ми витрачали зароблені гроші на милі дрібнички, наповнювали ними помешкання й святкували появу кожної, кохаючись. Тож дуже скоро Ізабель завагітніла вдруге.
– Якби в мене була можливість іще до свого народження обирати, ким би я хотіла народитися, то я б воліла бути чоловіком. – Радість в очах Ізабель змінилася роздумами. – Ти, Андрі, удосконалюєшся як лікар, а я відкинута в професійному розвитку щонайменше на три-чотири роки. Ось тому світ і належить чоловікам…
Я не знав, як маю заперечити. І сказати, що хотів би народитися жінкою, теж не міг, бо це було б неправдою. Чоловіки легше крокують світом, не обтяжуючи себе великими муками сумління щодо покинутих родин. Це жінки зв’язані з дітьми товстим канатом інстинкту. Чоловіки ж – воїни. Чоловіки – мисливці. Чоловіки – правителі. А ще мислителі, геніальні майстри слова, пензля й каменю. Великі творці й руйнівники історії водночас. А доля жінки – народжувати дійових осіб для драм і трагедій історії, яку режисирують чоловіки. Щойно у двадцятому столітті світ почав визнавати жінок. Тож єдине, на що я спромігся, – пригорнути дружину зі словами:
– Так, кохана, ми обоє зараз хочемо чути слова вдячних вилікуваних пацієнтів. Та не наші пацієнти проводитимуть із нами дні народження, свята, підтримуватимуть нас у радості й горі. І не вони, коли постаріємо, зігріють нас теплим словом і підтримкою. Це роблять лише рідні для рідних… Ми влаштуємо свято, що скажеш? Запросимо Ґільєрмо, Кончіту…
Ресторан, гарна музика, море їжі, випивки й фруктів. Запальні латиноамериканські танці поміж розслаблених і радісних людей. Наша улюблениця Марія в білій пишній сукенці енергійно вихиляється коло нас, намагаючись повторити танцювальні рухи. Ізабель сміється й говорить, нахиляючись до мене:
– Яка я щаслива, Андрі! Заради
