Синi етюди - Микола Хвильовий

…Гражданiн, ваш бiлет?

Товариш Огре подав грошi.

Минали червонi вiтрини. Назустрiч курив автомобiль i дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась i Маруся - вперед, назад, навкруги. I знову верещала:

- Це ж прелiсть, Огре! Чуєш?

Тодi товариш Огре розказав про фантазiю некрасивого карлика - про гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матерiал для поеми. Але…

- Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет iз своєю поемою в редакцiю, де сидить суворий редактор iз золотими окулярами на носi. Поет дивиться на окуляри, на золотi дротики, i вони нагадують йому золотi австралiйськi розсипи, i, може, далекий Iндiйський океан, i, можливо,- нарештi! - невiдомий пiвденний бiгун. Але вiн нiяк не знає, чому не приймають його поему. I тодi виходить поет iз редакцiї з безпорадною тоскою й рве на маленькi клаптi свою поему "Лi-лю-лi".

…Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:

- Що ж тут смiшного?

- Що ж тут смiшного? Дурний! Це ж побут революцiї. Це ж прелiсть, Огре!

Потiм вискочила з трамвая й крикнула:

- До побачення, Огре! До вечора! Буду i я на пародiї… Хай живе Пупишкiн - голова пролеткульту i його заступник - Мамочка! О-о, як стрiнемо Новий Рiк!.. До побачення, Огре!

…Знову летiли, минали червонi вiтрини. Знову!

…I знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воiстину в той день город жив невiдомим загоризонтним життям.

I здавалось, що тротуаром бредуть надхненнi мiнестрелi. Здавалось…

…I раптом - здалось:

- в шумi трамвая хтось розплющив сентиментальнi очi й скрикнув нечутно - в розпуцi, в божевiллi - невiдомо:

…о мiй прекрасний загоризонтний краю!

Вiрю! Вiрю так глибоко, так незносно, як пахнуть на зубатих кварталах степовi бур'яни. Вiрю!.. Бо бачу - i Дафнiса, i Хлою, i молоде кохання, а далi Боккаччо "Аmeto", а далi iдилiя на обнiжках духмяних степiв. Отари золоторунних i зелена пiсня, мов хмiль, тиха, мов пух на скроню…

…I дрижить пiдо мною земля, мов полонянка з диких озер! I пливе мiй радiсний бiль у столiтнi далi, i мiй бiль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою…

ПУПИШКIН I МАМОЧКА (Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)

…Товариш Огре,зиркнув у вiкно.

- Хто це?

…Ну, да, товариш Пупишкiн. Вiн поспiшає до Тагайського мосту до товариша Огре в такiй справi, у справi сьогоднiшньої пародiї на "Лiлюлi".

…I справдi: хiба такий поганий товариш Пупишкiн?

Безперечно, хороший! Живе вiн, значить, на такiй-то вулицi, такий-то N…

- Живе?

- Живе!

- Ну i Бог з ним!

Але хтось не вгомоняється.

Тодi це:

- Товариш Пупишкiн, голова пролеткульту - не просто голова: i письменник. Оповiдання його починається фатально так: "Галя внесла самовар i розставила чашки. Петро допiру прийшов iз заводу й принiс iз собою декiлька прокламацiй еtс". Пише товариш Пупишкiн свої оповiдання за чашкою чаю; говорить: "Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумiєте?" I дiйсно: як не розумiти? Навiть тульський акцент чути!

…Це який? Це той, що йде!

- Ну да, той, що йде: товариш Пупишкiн. Вiн же ще не прийшов - не пiдiйшов до Тайгайського мосту. Вiн розминувся з товаришем Огре.

…товариш Пупишкiн має "чотирьох ребятьонков" i щиро стоїть на посту. Вiн дуже задоволений iз балетної студiї. Там такi еластичнi дiвчата (учаться), що "антiк маре з шоколадом". Правда, хтось каже, що це мiськi мiщаночки…- Ну, то вiльному воля! Знаємо цих архiнитикiв! Все їм не так!

…А як же так?

- А так, значить, "вопче".

I от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.

…Товариш Пупишкiн любить говорити, як вiн захищав Петроград: "Ми захищали Петроград… А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкiн питає:

- Так як по-твоєму: битiє не опредєляєт сознанiє?

- Нє!

- Дурак! Битiє завше опредєляєт сознанiє. От тобi приклад i доказ: що таке битiє?

- Сознанiє!

- Дурак!.. А що таке сознанiє?

Товариш Мамочка хилиться на канапу:

- Душенька! Яке може бути сознанiє, коли сплошна безсознательнiсть.

Тодi товариш Пупишкiн розгортає книгу й рiшуче парирує удар:

- От тобi й Бухарiн сказав… нарештi й я тобi кажу!

- Нє!

- Дурак… ти, мабуть, i сьогоднi пiдпив?

Тодi Мамочка в обiйми:

- А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, пiд пресом авторитарности. А я от кажу: "Геть усяку авторитарнiсть i да здраствуєт колективнеє творчествої". Понiмаєш? От де собака зарита: пролеткульт!

Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, i товариш Пупишкiн трохи того…

- Ну-ну, не кричи. Лягай спати.

Мамочка:

- Я? Спати? Потомствений пролетарiй? Нi за якi коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєй каплi кровi… Понiмаєш?

I т.д. i т.п., ets.

…Здається, товариш Пупишкiн пiдходить до будинку?

- Ну да!

…Тайгайський мiст залишився позаду. Знову в порожнiй вулицi бiжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирає блакить. А з заходу насуваються синi тачанки.

…I знову на далеких пустирях тоскує трамвай.

III

Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусiднiй кiмнатi вiолончель. Це француженка Фур'є.

Мадам Фур'є вранцi ходила на ринок в охотний ряд, розкладала бiля себе барахло, що залишилось пiсля революцiї: вази, мереживо, всякi дрiбницi, що їх нiхто не купував, а вона думала - куплять. Удень давала уроки, а ввечерi грала на вiолончелi, її вважали за "iскопаємоє", бо грошi за уроки вона вiддавала за воду, за електрику, iнше, i не тiльки за себе, а майже за всiх квартирантiв. Сама ж жила "бож'їм духом" i вiолончелею, музикою, що сама творила.

Француженка - породиста жiнка, i коли вона стоїть в охотнiм ряду бiля барахла, вона iмпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї пiдходять i дивляться на неї. А барахло лежить, i його не купують.

Фур'є каже:

- Колего, товар хороший. Може, купите?

"Колега" усмiхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це бiльше випадковi завiтальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур'є вже не дивляться, i вона вже їм не каже:

- Колего, товар хороший.

Фур'є вся в зажурних пiснях вiолончелi. Вона всiх любить, всi для неї друзi: i нарком, i провокатор - це логiка її любови.

…А Льоля пiдвелась i зiдхнула.

Тодi в кiмнату входить горбун.

Вiн розказує про одну комунiстку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона "забула" вiддати й тепер хоче комусь продати.

…Як по-твоєму: треба говорити про це чи нi?

- Покинь дурницi! Нiчого я не знаю.

- А я от знаю…- I горбун засмiявся тихо й щиро i дивився Голгофою, коли вели легендарного