Дотик - Колін Маккалоу
Щоб усе це з’їсти, знадобилося три години, і протягом цих трьох годин Елізабет усе більше й більше почувалася господинею. Сер Еркюль та містер Робертсон могли й не любити один одного, але вони реагували на свою прекрасну сусідку, як бджоли — на квітку, сповнену нектару. І хоча містер Робертсон був неприємно вражений кількістю пресвітеріанства в цій прекрасній жінці, він мудро потакав її примхам та дивацтвам — зрештою, він звик до такої релігійності ще вдома.
А тим часом Александр відчайдушно борсався, намагаючись невимушено побазікати з двома жінками, які анітрохи не цікавилися паровими двигунами, динамо-машинами, динамітом та шахтним видобутком золота. Ситуація погіршувалася ще й тим, що він очікував на словесну перепалку з прем’єром Джоном Робертсоном і з нетерпінням чекав моменту, щоб завдати йому поразки. І ця словесна перепалка мала статися невдовзі після того, як дами залишать кімнату. І стосуватиметься ця перепалка ось якої теми: чому в Кінросі не знайшлося землі під пресвітеріанську церкву? Як це — у католиків виявилося достатньо землі, щоб збудувати школу, а також церкву, і вони не заплатили при цьому і пенні, а пресвітеріанцям заломили астрономічну суму за шматочок міської землі завбільшки з сірникову коробку? Якщо Робертсон гадає, що Александр відійде в оборону, то він глибоко помиляється! Річ у тім, що більшість мешканців Кінроса належали або до англіканської церкви, або до католицької; пресвітеріанське ж населення налічувало «аж» чотири родини. Тож Александр проігнорував жінок, які через його голову почали теревенити про дітей, і почав мріяти про те, як він скаже Джону Робертсону, що краще виділить землю безкоштовно конгрегаціоналістам та анабаптистам.
Вечеря йшла як заведено: коли з’явилися графіни з портвейном, дами піднялися і вийшли до великої вітальні, щоб чекати там принаймні годину, поки до них не приєднаються чоловіки. Це була традиція, заведена для того, щоб дами мали час спорожнити свої сечові міхури і не викликати сум’яття у чоловіків, коли ті спостерігатимуть, як вони увесь час уставатимуть з-за столу і то виходитимуть, то заходитимуть; оскільки більшість дам уже ніяк дочекатися не могли, щоб дістатися туалету, то процесія почалася.
— От і добре, що внизу є два ватерклозети, — сказала Елізабет, звертаючись до Рубі. — Якщо ви хочете, ми можемо сходити нагору до мого туалету.
— Тоді ходімо, ви — перші, — хихикнула Рубі.
— Я ніколи й не думала, що ви мені сподобаєтеся, — мовила Елізабет, коли вони проходили повз численні дзеркала.
— Ось так буде краще, — сказала Рубі, дивлячись на себе у дзеркало і поправляючи зачіску. — Що ж, мені теж здавалося, що я зненавиджу вас, — якщо чесно. Але в ту мить, коли я вас побачила, мені захотілося з вами подружитися. У вас немає друзів, а вони вам знадобляться, якщо ви хочете ужитися з Александром. Він як локомотив, він зминає всяку протидію та незгоду.
— Ви його кохаєте? — поцікавилася Елізабет.
— До смерті, і, підозрюю, навіть більше, — не криючись, відповіла Рубі. Її обличчя змінилося, на ньому з’явився викличний вираз, але Елізабет здалося, що в очах її промайнули біль та смуток. — Але те, що я його люблю, зовсім не означає, що нам добре жилося б з ним у шлюбі, навіть якби я не була високопоставленою повією, якою я насправді є. Вас виховали належним чином, щоб ви стали благочестивою та добропорядною дружиною. Мене ж не виховували — мене витягнули з бруду. Бути коханкою Александра — це більше, аніж я очікувала від життя, тому я — щаслива. Дуже щаслива.
«Ми — у цілковито протилежних ситуаціях, — подумала Елізабет, якій допомагала щойно набута мудрість. — Я його дружина і можу звільнитися від нього, коли захочу, а вона його коханка і може стати навіть ближчою до нього, якщо захоче. А це — несправедливо».
— Ходімо краще униз, — зітхнула Елізабет.
— Це хіба що там буде одна-дві софи. Я хочу знати про вас усе, Елізабет. Наприклад, ви добре почуваєтеся?
— Досить добре, хоча в мене налилися ступні й ноги.
— Справді? Ану дайте, я погляну. — Рубі спустилася на нижню сходинку і стала навколішки. Піднявши поділ Елізабетового плаття, вона помацала опухлу плоть, яка нависла над черевиками. — У вас сильна водянка, моя люба. Хіба ж він не викликав до вас лікаря? Тільки не отого старого дока Бертона з Кінроса, бо він ніякий не спеціаліст, а звичайний сільський шарлатан. Вам потрібен фахівець із Сіднея.
Вони пішли вниз.
— Я попрохаю Александра, — сказала Елізабет.
— Ні, я попрохаю Александра, — свавільно пирхнула Рубі.
— Хотіла б я це побачити, — хихикнула Елізабет.
— Боюся, що коли ви це почуєте, то у вас зів’януть ваші гарненькі вушка. Сьогодні я у своєму найкращому гуморі, — заявила Рубі, коли вони заходили до вітальні. — За звичайних обставин грубі вирази з мене так і пруть. Це буває, коли доводиться керувати борделем.
— Я відчула огиду, коли про це дізналася.
— Але зараз ви вже не відчуваєте такої сильної огиди, еге ж?
— Напевно, ні. Навпаки: я вмираю від цікавості: а як це — керувати борделем?
— Тут потрібно набагато більше вміння, аніж те, з яким уряд керує країною. Іноді потрібен батіг, це допомагає.
Вони вмостилися поряд на софі, не звертаючи уваги на прискіпливі погляди гостей; а тим часом місіс Євфронія Вілкінс, дружина преподобного Пітера Вілкінса з англіканської церкви в Кінросі, скористалася відсутністю Рубі та Елізабет, щоб ознайомити леді Робінсон, місіс Робертсон та інших дам з минулою і теперішньою історією Рубі. Після цієї розповіді місіс Робертсон стало зле, і вона попрохала негайно принести їй нюхальної солі, а леді Робінсон була вкрай заінтригована і ошелешена.
Обтяжена компанією занудливої та бляклої дружини одного з членів кабінету міністрів, Констанція Дьюї з заздрістю поглядала на Елізабет і Рубі. «Хто б міг таке передбачити?» — спитала вона саму себе і посміхнулася, чуючи позаду себе причитання, докори та побивання. Елізабет і Рубі вирішили потоваришувати! Бідний, бідний Александр! Та він просто сказиться від злості! Так йому й треба за те, що він ізолював цю бідну дитину і позбавив її можливості спілкування.
Коли з їдальні припленталися чоловіки, оточені сигарним димом та випарами портвейну, Елізабет підвелася, дивуючись, чому Александр виглядає таким самовдоволеним, а прем’єр Робертсон — таким засмученим.
— Я чула, Рубі, що ви прекрасно граєте і співаєте, — мовила вона. — Чи не зробите ви нам сьогодні честь?
— Ну звичайно ж, — відповіла Рубі, не виказуючи анітрохи обов’язкової в таких випадках сором’язливості. — Як стосовно Бетговена та кількох арій Глюка, а
