Дотик - Колін Маккалоу
Звісно, її власна цікавість теж була збуджена як ніколи. Ходили чутки, що місіс Кінрос була гарненькою і що краса її не була поцінована належним чином через те, що була ця жінка вкрай тихою, стриманою і тому — непримітною. Але правдою було також те — і Рубі це знала, — що Елізабет і досі ніхто до пуття не бачив. Загальним джерелом інформації була місіс Самерс, а, на думку Рубі, місіс Самерс була неймовірною сволотою і дурепою.
Тому коли Рубі вперше узріла Елізабет, то побачила в ній більше, аніж хотілося б Александру. Так, дівчині бракувало зросту, але цей недолік частково компенсувався тим, що тримала вона себе надзвичайно добре, а ще вона була вродливою. Її шкіра була молочно-білою, не зіпсованою пудрою, губи — природно червоними, а брови та вії — достатньо чорними і не потребували підфарбування. Але в чорних очах крився зболений смуток, і Рубі відразу ж збагнула, що той смуток — не через її присутність. Александр узяв Елізабет за руку, щоб вивести її вперед, і в цих очах спалахнуло невдоволення, а рот скривила ледь помітна гримаса огиди. «О Господи! — подумала Рубі, і серце її тьохнуло. — Та вона ж фізично гидує ним! Александре, Александре, що ж ти наробив — вибрав собі наречену, навіть заздалегідь з нею не познайомившись? Шістнадцять років — то такий делікатний та крихкий вік! Людина або ламається, або розквітає».
Елізабет помітила жінку-дракона під руку з чоловіком, убраним у одіж з драконами; обидва були високі та велично-пишні. Сунь — у царствено-червоному та жовтому одязі, а Рубі — в рубіновому. Суня вона вже знала; її погляд зупинився на Рубі і потонув у тих незвичайних очах, таких неймовірно зелених, таких неймовірно лагідних. Цього вона ніяк не очікувала. Цього вона не хотіла. Рубі пожаліла її — як жінка жаліє жінку Не можна було від неї відмахнутися зневажливо як від проститутки, бо вона не була на неї схожа — від вбрання та манер до низького хрипкуватого голосу. Елізабет помітила, що мова Рубі звучала на диво гарно та приємно як для жінки, що народилася й виросла в Новому Південному Уельсі, а особливо — для жінки з таким минулим, як у неї. Вона не виставляла напоказ своє спокусливе тіло, а несла його, як цариця, якій належить світ.
— Так добре, що ви прийшли, міс Костеван, — прошепотіла Елізабет.
— Так добре, що ви мене прийняли, місіс Кінрос.
Оскільки це була остання пара гостей, Александр відійшов від дверей, відчуваючи, що його роздирає жахлива дилема: подати руку своїй коханці, своїй дружині чи своєму кращому приятелю? Традиція свідчила, що це не має бути його дружина, але традиція свідчила також, що це не має бути його коханка. Але ж як він міг полишити дружину з коханкою позаду, а сам піти з Сунем попереду?
Рубі розв’язала цю проблему по-своєму: підштовхнула Суня у спину до Александра.
— Уперед, джентльмени! — бадьоро скомандувала вона, а потім стиха додала, звертаючись до Елізабет: — Яка цікава ситуація!
Елізабет незчулася, як посміхнулася у відповідь.
— Так, дійсно цікава. Але я вдячна вам за те, що ви її полегшили.
— Бідолашна дитино, ви — як та християнка, яку кинули на поталу левам. Давайте продемонструємо, що це Александра кинули левам, — мовила Рубі, беручи Елізабет за руку. — Ми його затьмаримо, цього негідника.
Тож вони увійшли у приймальню рука в руку, посміхаючись і виглядаючи так, наче знають, що всяка інша жінка у кімнаті затьмарена їхньою красою, навіть Констанція Дьюї.
На превеликий розпач найнятого французького шеф-кухаря, вечерю оголосили майже відразу; він розраховував, що в його розпорядженні буде іще хвилин зо тридцять, тому шпинатне суфле ще й близько не було готове. Йому довелося все готувати нашвидкуруч самому — чорт, чорт, чорт! — яке страшне кулінарне фіаско!
Александр навмисне вдався до хитрощів, розсадивши свою дружину і коханку далеко одну від одної. Елізабет сиділа на одному кінці з губернатором, сером Еркюлем Робінсоном, праворуч, та прем’єром, містером Джоном Робертсоном, — ліворуч. Оскільки сер Еркюль керував самовладно і жорстко, їхні стосунки з прем’єром були далекими від ідеальних, тому саме Елізабет випав обов’язок підтримувати спілкування в межах пристойності. Це завдання ускладнювалося розщепленим піднебінням містера Робертсона та дефектом його мовлення, не кажучи вже про швидкість, з якою він поглинав вино, та постійне намагання помацати її за коліно.
Александр сидів за протилежним кінцем столу з леді Робінсон праворуч від нього та місіс Робертсон — ліворуч. Хоча Джон Робертсон і був відомий своїм упаданням за жінками та пияцтвом, номінально він вважався пресвітеріанцем; його надзвичайно скритна і нетовариська дружина зазвичай не брала участі в громадських заходах, тому те, що Александру вдалося витягнути її на прийом, свідчило про його неабияку впливовість.
Позираючи скоса на дам, Александр думав: «Про що ж мені говорити з цією пустоголовою манірною дурепою та цією релігійною фанатичкою? Це мені аж ніяк не до вподоби».
А посередині столу сиділа Рубі з містером Генрі Парксом праворуч та містером Вільямом Деллі ліворуч; на превелике задоволення обох чоловіків, вона неприховано фліртувала з ними обома. І робилося це так уміло, що жінки, які сиділи неподалік, почувалися більше затьмареними, аніж обуреними. Паркс був політичним супротивником Робертсона, і прем’єрська посада по черзі діставалася то одному, то другому; якщо наразі при владі знаходився Робертсон, то наступного разу це мав бути Паркс. Було так само важливо відокремити Паркса від Робертсона, як і Рубі — від Елізабет. Звісно, Сунь був, як завжди, чарівливий та гарний; ніхто не схибив і навіть подумки не обізвав його нехристем китайцем, хоча насправді саме ним він і був. Величезне багатство здатне ушляхетнити своїм золотим відблиском людей зовсім непоказних, не кажучи вже про Суня.
Коли нарешті подали шпинатне суфле, виявилося, що воно було варте того, щоб на нього чекати. Це саме стосувалося і шербету, зробленого з ананасів, привезених у холодильнику з Квінсленда, де ці делікатеси росли. Потім подали тушковану тріску, потім — смажену ягнятину; а завершував трапезу салат із
