Дотик - Колін Маккалоу

— О, це для тебе добре. І також співає?

— Як оперна дива, за тим винятком, що у неї контральто, а для контральто мало було написано головних арій.

— Боюся, що я не знаю, що таке контральто.

— Вона має глибокий низький голос. До речі, я й досі не чув, як ти співаєш.

— Міс Дженкінс вважає, що мені не слід співати.

— Певен, що їй краще знати.

Оскільки їй ні з ким було поділитися про розмови з Александром, у Елізабет виробилася звичка обговорювати їх з самою собою — марне заняття, звісно, але воно давало хоч якесь полегшення.

— Краще було б вивести Рубі на чисту воду і про все відверто поговорити — як ти вважаєш? — питала Елізабет номер один.

— З нею дійсно є про що поговорити — бо більше й ні з ким, — відповідала Елізабет номер два.

— Мені Александр уже навіть не подобається, — казала Елізабет номер один.

— І недаремно, — казала Елізабет номер два. — Бо він тебе мучить.

— Але ж я ношу під серцем його дитину. Чи означає це, що і його дитину я не любитиму? Означає чи ні?

— Не думаю. Зрештою, який він має до неї стосунок? Ну прийшов, попихтів, постогнав, покректав кілька хвилин — і все. А решта — це ти. А себе ж ти любиш, правда? — питала Елізабет номер два.

— Ні, — сумно відповідала Елізабет номер один. — Я хочу любити дівчинку, яка народиться.

— Я теж. Але він хоче хлопчика.

Одноколійна залізнична лінія стандартної ширини, прокладена від Літгоу до Кінроса, виходила з Літгоу і прямувала на захід-захід-південь двадцять п’ять миль, а потім звертала на південь-південь-схід і тягнулася іще сімдесят миль аж до самого Кінроса. Швидкість її спорудження становила разючий контраст з черепашачими темпами будівництва державної залізниці між Літгоу та Батерстом, яку розпочали 1868 року і досі не закінчили.

Абсолютно скрізь продовжний ухил дороги був бездоганний; Александр сам спроектував залізницю, розташувавши її по боках гір на висоті сто футів над дном долини, щоб колія вийшла якомога рівнішою. Залізниця проходила через десять міцних і високих дерев’яних містків, прокладених через схильні до паводків річки; вона проходила також крізь дев’ять вирубів та два тунелі, кожен з яких був триста ярдів завдовжки. Завдяки китайській робочій силі він не мав проблем з виконанням робіт; китайці працювали як заведені, як машини, і, здавалося, не було в мандаринському діалекті такого слова, як утома.

Залізниця обійшлася у вісім тисяч фунтів за кожну милю, а загальна її вартість склала вісімсот сорок одну тисячу фунтів. Цю величезну суму компанія «Апокаліпсис Ентерпрайз» поблажливо взяла в банках Сіднея, а не в Англійському банку — в обмін на пільги стосовно податку, котрий ця компанія сплачувала за експорт золота до Англійського банку, який виступив гарантом. І недивно: Англійський банк уже на той час утримував золота компанії «Апокаліпсис» як заставу на суму, більшу, аніж залучені компанією кредити. Містер Модлінґ конфіденційно поінформував директорів, що золото надходитиме іще багато років. Александр і Рубі були клієнтами банку, а Чарльз Дьюї віддавав перевагу банкам у Сіднеї. Принц Сунь вкладав свої заощадження в банки Гонконга — нового ділового центру Східної Азії.

Александр купив два однакові локомотиви в англійській компанії «Грейт Норзерн Рейлвей». Це були списані локомотиви, але в надзвичайно доброму стані. Александру вони обійшлися набагато дешевше за нові, а компанія, у свою чергу, заробила чималі гроші на продажу вже списаного рухомого складу.

Вагони були придбані в іншому місці, і теж в Англії. Один з них був вагоном-холодильником, оскільки холодильні містера Семюела Морта вже працювали на повну потужність як у Літгоу, так і у Сіднеї. Коли в них не було потреби, компанія «Апокаліпсис» здавала свої вагони в оренду державній залізничній компанії, і так бувало більшість часу. Усі вагони були устатковані пружинними буферами та пружинними тяговими брусами. Найбільше занепокоєння Александра викликали гальма системи Фея — Ньюволла. То були складні гальма, які могли працювати лише на відстані не довше милі і потребували постійної присутності на потязі кількох людей, чиєю єдиною функцією було приведення в дію довгого штиря, який проходив під вагонами. Коли Александр прочитав про пневмогальма містера Вестингауза, він розмістив на них замовлення, щоб їх доставили з Пітсбурга в Пенсильванії якомога скоріше.

Єдиний пасажирський вагон був новий, тридцять футів завдовжки та вісім — завширшки; він був змонтований на шасі-возиках. У цьому вагоні було окреме купе для керівництва компанії, а також м’які місця по обидва боки проходу для решти пасажирів, котрі платили за розцінками другого класу. Вагон мав також дещо абсолютно революційне: окремий туалет — завдяки наполяганням Рубі.

— Можна довго розводитися про візки-шасі, локомотиви та гальма, які працюють від стисненого повітря, — сказала вона на одному з перших засідань правління, — але це — ганьба, коли чоловіки, котрі конструюють і експлуатують потяги, не передбачають у них туалетів для пасажирів. Вам, чоловікам, дуже добре: вийшов на вагонну площадку і посцяв собі залюбки і скільки душі завгодно! Ви можете навіть випорожнитися по-крупному, якщо сильно припече. А ми, жінки, мусимо терпіти страшні муки аж дев’ять годин від Сіднея та Бовенфельса, а коли поїзд зупиниться — стрімголов бігти до станційного туалету. Дати копняка державній залізниці я, на жаль, не в змозі, зате я прекрасно можу дати копняка компанії «Апокаліпсис Рейлвей»! Попереджаю тебе, Александре, — встанови у вагоні туалет! Інакше я перетворю твоє життя на пекло.

Коли залізничну лінію було відкрито наприкінці жовтня 1875 року, її остаточна вартість склала один мільйон сто дев’ятнадцять тисяч фунтів. Ця сума включала в себе локомотиви, рухомий склад, пасажирський вагон (з туалетом), вагон-холодильник, поворотні круги для локомотивів на вугільній шахті підприємства «Апокаліпсис» та розвантажувальні пристрої в Кінросі, вагонні депо, стрілочні розв’язки й багато дрібного устаткування. Незважаючи на такі гігантські витрати, ніхто з директорів компанії не вважав спорудження залізниці прорахунком: за прийдешні роки вона мала окупитися десятки разів за рахунок економії на доставці одного лише вугілля, не кажучи вже про оренду. А золото прибувало з шахти у дедалі більших кількостях, і деякі шматки руди являли собою майже чистісіньке золото, трохи розбавлене кварцовими вкрапленнями; до того ж було відкрито кілька нових жил, що якістю не поступалися головній.

Мешканці Кінрос-тауна насилу вірили, що їм так поталанило. Коли розсипне золото виснажилося, населення міста скоротилося до двох тисяч осіб, але Александр знайшов їм ту чи іншу роботу на шахті. Сам він не схотів ставати членом міськради, але її членами стали Рубі та Сунь, а один