Дотик - Колін Маккалоу
— Місіс Самерс ідеально підійде для цієї ролі, — швидко мовив Александр.
— Ні! — скрикнула Елізабет, сідаючи в ліжку. — Благаю тебе, Александре, ні! Будь ласка, тільки не місіс Самерс. У неї й так багато роботи. Я волію, щоб це були Джейд, Перлина та Шовкова Квітка.
— Вони — дурні дівчата, а не дорослі жінки, — запротестував Александр.
— Я теж дурна дівчина. Ти мусиш мені потакати!
З похмурим виразом обличчя проводжав Александр сера Едварда до виходу.
— Якщо у моєї дружини почнеться токсикоз, то що станеться з дитиною? Чи є у неї шанс вижити?
— Якщо вона виходить повний термін вагітності, а потім у неї почнуться епілептичні конвульсії, які призведуть до коми, то дитину можна буде вилучити за допомогою кесаревого розтину до того, як пацієнтка помре. Це не гарантує, що дитина виживе, але це — єдиний шанс.
— А чи не можна буде зробити це тоді, коли вона матиме шанс вижити?
— Ще жодна жінка не пережила кесаревого розтину, містере Кінрос.
— А мати Юлія Цезаря? — мовив Александр.
— Навряд чи їй робили розтин. Бо вона дожила до сімдесяти років.
— А чому ж тоді цей розтин називають кесаревим?
— Після Юлія було багато різних кесарів, — відповів сер Едвард. — Мабуть, то якийсь інший кесар з’явився на світ у такий спосіб. Той, чия мати померла при його народженні. Бо мати неодмінно помре, неодмінно!
— Ви приїдете на пологи?
— На жаль, ні. Мені й так було важко викроїти час на цю поїздку. У мене вкрай напружений графік роботи.
— Дитина має народитися десь під Новий рік. Приїжджайте після Різдва і будьте тут, поки вона не народиться, — візьміть з собою свою дружину, своїх дітей — кого хочете! Уявіть собі, що їдете на відпочинок до прекрасного прохолодного курорту — тут не буває очманілої спеки та сильної вологості, сер Едварде, — умовляв його Александр.
— Ні, містере Кінрос, я й справді не можу.
Але на той час, коли сер Едвард Вайлер сідав на поїзд, він уже погодився повернутися сюди на Різдво. Було обговорено плату, і це були не гроші, а антикваріат: дві візантійські ікони, що належали Александру. Виявилося, що сер Едвард колекціонував ікони.
Александр не наважувався зустрічатися з Елізабет напряму, не наважувався поглянути на це миле дитяче обличчя — таке молоде, таке вразливе. Минулого вересня їй виповнилося сімнадцять, та чи доживе вона до своїх вісімнадцяти років?
Усе пішло не так, як треба, визнав він. Щось у її душі від самого початку повстало проти мене — ні, ні, тільки не ота ідіотська історія з диявольською борідкою! Що ж я зробив не так? Я був до неї лагідний, щедрий, зробив її стильною дамою, якою вона ніколи не стала б у Шотландії. Коштовності, дорогі вбрання, винятковий комфорт, ніякої важкої роботи. Але мені так і не вдалося добратися до її осердя, викресати хоч одну іскринку з отих сапфірових очей-озерець, відчути, як серце її тьохкає від мого дотику, почути, як їй перехоплює подих. Її спіймати важче, аніж мандрівний вогник, а її дух уже в стані коми. Моя Елізабет, яка насправді — не моя. А тепер оця жахлива й несподівана хвороба, що загрожує життю моєї дружини та моєї дитини! Я нічого не можу вдіяти — лише довіритися серу Едвардові Вайлеру, — а як я можу бути певен, що він добре знається на своїй справі?
— Як я можу бути певен? — згорьовано крикнув він, звертаючись до Рубі.
— Ніяк, — відверто відгукнулася вона, витираючи очі. — Жалюгідний панікер! Я скажу тобі, що я зроблю, Александре! Попрохаю старого отця Фланнері відслужити за неї службу і щодня запалювати за її здоров’я свічок на фунт, а також найняти бідолашному старому пристойну економку.
Александр уставився на неї, від несподіванки роззявивши рота.
— Рубі Костеван! Тільки не кажи мені, що ти стала прихожанкою католицької церкви!
Вона зухвало пирхнула.
— Ні, я — атеїстка, така ж як і ти. Але клянуся, Александре, коли йдеться про чудеса, оці католики мають якийсь внутрішній зв’язок з Богом. Я багато про це чула.
Лише велике нещастя завадило Александрові розреготатися.
— Значить, ти забобонна? Чи наслухалася в барі байок п’яних ірландців?
— Я більше прислухалася до свого родича Ісаака Робінзона, я спитала сера Еркюля, чи вони, бува, не родичі, і він сказав, що ні, але при цьому чомусь скривився як середа на п’ятницю. Кілька років, які Ісак Робінзон провів у францисканському монастирі в Китаї, навернули його до папізму, і я ніколи не зустрічала фанатичнішого католика, аніж він.
— Ти просто намагаєшся мене підбадьорити.
— Так, — весело й самовдоволено відказала вона. — А тепер — іди геть, Александре. Видобудь іще тонну-дві золота. Не сиди без діла, чоловіче!
Щойно він вийшов, Рубі розридалася.
— Утім, — сказала вона трохи згодом сама собі, надягаючи капелюшок та рукавички, — не думаю, що кілька служб у церкві та свічки чимось зашкодять. — Біля дверей вона зупинилася і замислилася. — А ще, мабуть, мені треба буде умовити Александра надати пресвітеріанцям землю в Кінросі. Навіщо ображати почуття вірян та їхнє уявлення про Бога?
Уранці вона всілася на ліжко хворої Елізабет з величезним букетом гладіолусів, ротиків та сокирок з саду Теодори Дженкінс, яка наразі була у відпустці.
Обличчя Елізабет освітила радісна посмішка.
— Ой, Рубі, так приємно тебе бачити! Тобі Александр сказав, що зі мною?
— Звісно, сказав. — Квіти швидко перейшли до рук невдоволеної місіс Самерс. — Ось, візьміть, Меґґі, знайдіть для них вазу! І заберіть цю невдоволену міну з вашої пики, бо ви нагадуєте мені гусінь.
— Гусінь? — спитала Елізабет, коли місіс Самерс пішла геть.
— Насправді я думала про слимака, але що сказано, то сказано. Тобі треба буде навчитися з нею жити.
— Вона мене лякає.
— А ти їй не дозволяй. Меґґі Самерс огидна, але вона не зможе зробити тобі якусь капость навмисне, бо вона аж надто боїться свого чоловіка. А ще більше боїться вона Александра.
— Вона мені заздрить через те, що сама безплідна, а у мене буде дитина.
— Це я можу зрозуміти. — Рубі вмостилася у кріслі, наче розкішна райська пташка на жердині, і посміхнулася Елізабет; на її щоках з’явилися ямочки, а очі радісно заблищали. — Негайно припини нудитися, кицю! Я замовила телеграмою книжки з Сіднея — я ж бо знаю, які тобі сподобаються, — чим пікантніше, тим краще, — а ще
