Сюрпризи долі - Єва Гата
— Ненавиджу! — вирвалося з грудей.
Неділя передбачалася ще гіршою. День тягнувся безконечно. Зранку сипав густий сніг з дощем, утворюючи на тротуарах мокру кашу. Як убити час? До полудня Марина змушувала себе читати якийсь детектив, а по обіді вирішила таки прогулятися столичними вулицями. Вона оглядала вітрини, заходила у великі магазини, зупинялася біля прилавків, однак стрілки годинника немов заклякли на місці. От би перенестися у власну домівку! Їй страшенно бракувало доньки й Олеся. Від почуття самотності щеміло серце. Ще аж три тижні поза домом! Справжня каторга! Як пришвидшити час? Який дурень вигадав курси?
Від понеділка розпочалися заняття. «Три тижні мінус один день», — відзначила з сумом. Вона б усе віддала, щоб опинитися вдома. Туга не відпускала її, а тіло продовжувало здригатися від згадки про зустріч із Георгієм.
Заняття тягнулися нудно. Нарешті довгождана обідня перерва. Усі курсанти чимдуж ринули до їдальні.
— На що чекаєш? Зараз утвориться черга аж на вулицю! — пролетіла кометою сусідка по кімнаті і розчинилася в гамірному натовпі.
Марина кинулася наздоганяти подругу, як раптом побачила Вітаса.
— Радий вас бачити, — ввічливо нахилив голову.
— Доброго дня, — чемно привіталася.
— Обідати йдете?
— Так.
— Ну, то ходімо разом. Як вам тут подобається?
— Гарно, — відповіла Марина, власне, не цілком розуміючи, що саме їй сподобалося.
— Приємно чути.
— Однак дуже тягне додому.
— Так ви ж щойно в п’ятницю приїхали. І вже надокучило?
— Щось неспокійно на душі.
— Це від незвички. Приїжджайте краще на наші семінари, дуже корисні, проводимо на високому рівні. Там значно цікавіше, ніж на курсах. Я особисто слідкую за кожною дрібницею. Мені подобається, коли усі задоволені. Не визнаю халтури.
— І як часто ви їх проводите?
— Намагаюся два рази до року.
— Не знаю, чи мені вдасться.
— Головне — бажання.
— Від наших бажань мало що залежить.
— А від чиїх?
— Керівництва, — засміялася Марина.
— А що ви робите ввечері?
— Я ще не думала, — здивувало запитання.
— Тоді скористаюся своїм правом.
— Не розумію вас.
— Ви ж кажете, що від керівництва все залежить.
— Тобто?
— Я хочу вас запросити на каву. На півгодини, не довше, маю ще багато справ.
Марина приголомшено втупилася у Вітаса.
— О сьомій біля мого кабінету, гаразд? — не дочекався відповіді.
— Гаразд, — спантеличено погодилася.
— От і чудово, а зараз ідіть обідати.
— А ви?
— У мене зустріч в іншому місці.
Рівно о сьомій Марина зайшла до приймальні. Секретарки не було. Жінка постукала в двері кабінету.
— Заходьте, — почула голос Вітаса.
— Добрий вечір, — привіталася.
— У мене дуже мало часу, та каву ми таки вип’ємо, — заклопотано підвівся з-за столу, — тут поруч є кав’ярня.
Кафе було напівпорожнім, то ж вибрали столик біля вікна.
— Вам тут подобається? — запитав.
— Так.
— Що замовимо? Бажаєте келишок коньяку?
— Гаразд, — погодилася Марина.
— Ви приїдете на мій семінар?
— Не знаю, швидше ні, мене не відпустять з роботи, та й відрядження ніхто не випише.
— Приїжджайте просто так, чи візьміть відпустку.
— Це дуже дорого, я собі такого не дозволю.
— Не хвилюйтеся, я про все подбаю, у нас вийде добра співпраця.
— Яка? — зацікавилася Марина.
— Якщо не заперечуєте, обміняємося телефонами. Я вас повідомлю про подальші плани.
— Ви так швидко все вирішили, — здивовано поглянула на Вітаса.
— А що мені заважає робити те, що хочу?
— Ви, напевно, маєте все, що заманеться? — посміхнулася Марина.
— Майже маєте рацію, хоча не все.
— Чого ж вам бракує?
— Часу. Він один невблаганний до мене. Бракує, хоч умри.
— Дивно, і до мене також, лише з протилежним знаком.
— Що ви маєте на увазі? — здивувався Вітас.
— Для вас він біжить зашвидко, а для мене тут у столиці ледве повзе. Я би все віддала, щоб курси закінчилися.
— Невже вам так нудно? Займіться чимось цікавим, і дні пролетять непомітно.
— Мені ніщо не миле.
— Парадокс. Коли ми так зайняті, що і вгору не глянути, хочеться всього. Мріємо про вільну хвилину, щоб насолодитися улюбленими справами. Та коли виявляється доволі вільного часу, усі бажання розчиняються, а годинник сповільнює свій біг.
— Невже і у вас? Щось не віриться.
— Одного разу, коли потрапив до лікарні. Здавалося б, можна врешті тільки читати, дивитися телевізор і мріяти. Не повірите, я від ранку до ночі тужив за роботою, прагнув знову заповнити свій день до секунд. Відтоді понад усе боюся немочі.
— Тим не менше до всіх із часом приходить старість і за собою тягне хвороби, вам це, як лікарю, добре відомо.
— Не хочу жити
