Сюрпризи долі - Єва Гата

— Донька захворіла, а викладач не пускає на заняття, — повторила Марина з очима, повними сліз.

— Цікаво, якби я так почав спізнюватися! Що б з того вийшло доброго? — суворо прорік.

— Вибачте, я більше так не буду. В мене є всі довідки.

— А де ви зупинилися? — поглянув ще раз на годинника.

— У гуртожитку, де й усі учасники курсів.

— Вам там подобається? — запитав із цікавістю.

— Ще не знаю, я сьогодні приїхала.

— То які ви маєте довідки?

Марина простягла свій жмут папірців. Знову задеренчав мобільний телефон.

— Так! — роздратовано крикнув у трубку. — Я вже не маю ні хвилини! Про це поговоримо вдома! — різко вимкнув телефон, тоді взяв клаптик паперу, щось написав і підписався.

— Ви вільні, мушу займатися тут з вами дурницями. Йдіть на лекції і передайте вашому викладачеві, що й сам міг розібратися, а не посилати до мене.

— Вам телефонують із міністерства, — зайшла до кабінету секретарка.

— Знайшли коли, — пробурмотів під ніс Вітас.

— Дякую, до побачення, — збентежено пробурмотала Марина, та він вже не чув її.

«П’ять годин вилетіло ні на що» — втомлено зафіксувала на годиннику. Йти нема куди, і заняття вже закінчилися. Попереду цілком непланований вечір у чужому місті, не кажучи вже про суботу і неділю.

Марина самотньо йшла вулицями столиці, беземоційно оглядаючи яскраві вітрини магазинів. «Театральні каси», — прочитала вивіску над убогими дверима. Не вагаючись зайшла. За кілька хвилин у її торбинці лежав квиток на сьогоднішній концерт симфонічної музики.

У холі філармонії було людно. Глядачі поспішали до зали на свої місця. І раптом серед шумного натовпу Марина побачила знайоме обличчя.

— Георгій, не вірю своїм очам! Яка зустріч! — захоплено вигукнула.

— Як ти тут опинилася? — здивувався Георгій.

— Я приїхала на курси, от і вирішила вбити вечір.

— Ти не помилилася у своєму виборі, сьогодні хороший концерт.

— Я тут така самотня, навіть не звернула уваги, що саме гратимуть у другій частині. Знаю, що в першій — танці Брамса.

— Олена їх постійно слухала, — всміхнувся Георгій.

— Ти таке пам’ятаєш? — здивувалася Марина.

— Звичайно, та це вже в далекому минулому, — махнув рукою.

— А чим ти тепер живеш?

— Багато чим, та коли вже все дістає по зав’язку, рятуюся музикою. Маю величезну колекцію різноманітних дисків. Однак ними не замінити живого звуку, намагаюся не пропускати добрі концерти. До речі, в другій частині гратимуть «Моя Батьківщина» Сметани — один із моїх найулюбленіших творів.

— Мушу визнати, що я його не знаю.

— Цикл із шести симфонічних поем. Обіцяю, від першого ж разу сподобається. Сметана власноруч написав до кожної частини пояснення. Хоча це не для мене.

— Чому?

— Мені значно більше подобається самому придумувати нові картини. Геніальна музика допомагає розкривати душу.

— Цікаво, ніколи не пробувала.

— Заплющ очі, просто слухай, ні про що не думаючи. Заглибся в себе і спробуй побачити образи.

— Які?

— Залежить від тебе. Різні, інколи незвичні.

— Не знаю, чи вдасться. Голова переповнена дурними думками, в мене був важкий день.

— Я зауважив, що ти якась засмучена. Маєш проблеми?

— Уже ні. Просиділа п’ять годин у приймальні однієї шишки.

— Для столичного начальства всі відвідувачі — що набридливі мухи.

— Не кажи, Жорже.

— Де ти живеш?

— У гуртожитку.

— Маєш ще якісь плани на вечір?

— Жодних.

— Тоді, якщо не заперечуєш, запрошую після вистави до себе додому. Я живу сам, ніхто нам не заважатиме, — запропонував Георгій.

— І що ми будемо робити? — грайливо запитала Марина.

— Усе, що заманеться. В мене повна свобода! — театрально підвів очі Георгій.

Помешкання Георгія виявилося не надто великим, зате доволі милим. Передпокій і вітальню господар умеблював сучасно і зі смаком, вражала ідеальна чистота, кожна дрібничка лежала на своєму місці. Та, незважаючи на ідеальний порядок, чогось бракувало.

— Бачиш, як живу, іншого слова, як «кавалерка», тут і не підбереш, — широко відчинив двері у вітальню Георгій.

— Ти сам прибираєш? — із цікавістю озирнулася довкола.

— До мене приходить раз на тиждень жінка. Я ж на таке не маю часу. Та й навіщо? Нехай інші також працюють.

— А де харчуєшся?

— Як коли, іноді в нашій їдальні на роботі, інколи ходжу в ресторан, а раз на тиждень прошу ту саму жінку приготувати щось домашнє, інакше збожеволію на державних харчах.

— Тобі подобається так жити?

— Напевно так, назад вороття нема.

— Ти пробував повернутися до Олени?

— Лише раз, та вона вже має іншого, — сумно посміхнувся Георгій.

— Так, я знаю, хоча вона про нього не розповідає. Він з’явився так негадано, усіх шокував. Відтоді ми з нею почали віддалятися, а тепер практично не бачимося.

— Я його добре знаю, — скривився Георгій.

— Кажуть, він із Франції? — вирішила вивідати подробиці.

— З-під Парижа, з містечка Сержі. Такий собі Пантелій. Ми завжди з ним сперечалися, — налив коньяк у келешки. — Давай не будемо про сумне, я радий, що тебе зустрів.

— І я.

— Давай вип’ємо за нас, — запропонував Георгій.

— Не заперечую.