Сюрпризи долі - Єва Гата

— Сумна історія, — витерла сльозу Марина.

— Навпаки, я б сказав — дуже щаслива і повчальна. Це ж щастя, коли твоя земля тужить за тобою! Гадаю, Карлу не соромно було померти, він зробив стільки добра для свого народу, що живе донині в душах чехів.

— І напевно житиме вічно.

— Я хочу, щоб ти мене вічно кохала, — раптом зупинився Вітас і поглянув Марині просто в очі, наче намагаючись утвердити в її голові цю думку. — Пообіцяй, що будеш завжди зі мною.

— Хто знає, як складеться майбутнє, — уникла прямої відповіді Марина.

— Обіцяєш, що належатимеш лише мені? — суворо запитав.

— Обіцяю, — витиснула з себе.

— Тепер ми є в’язнями нашого кохання і належимо лише одне одному. Я переконаний, що в майбутньому завжди будемо разом, — впевнено промовив Вітас, — ти хочеш жити зі мною?

Марина знала, що ніколи не буде з ним, та вголос визнати правду бракувало відваги. Та й чи треба її говорити? Навіщо загадувати наперед, час і так розставить усе по своїх місцях. Нехай діється воля Божа.

— Це нелегко, оскільки і в тебе, і в мене є сім’я, ми ж не можемо зробити прикрість нашим найближчим, — спробувала переконати Вітаса.

— Погоджуюся, однак мої діти вже виросли й усі зобов’язання перед сім’єю я виконав. Тепер час жити для себе і я хочу ще хоч раз відчути щастя.

Вона вже колись чула цю фразу. Коли? А так, від Георгія, коли той покинув Олену. Іронія долі. Ще недавно вона засуджувала звабниць, що цуплять чужих чоловіків, а тепер у її руках доля двох родин.

— Може, все ж таки зайдемо всередину? — опам’яталася Марина, — Ми стоїмо перед входом уже добру годину.

— Ти повинна бути готова перед тим, як увійти в його лоно, — якось дивно промовив Вітас.

— Готова? — перепитала здивовано.

— Як до шлюбу. Тут нас обвінчають небеса. Нічого більше не кажи, лише почуй, як зливаються наші душі у єдиному ангелі.

Вітас узяв її ніжно за руку і завів у собор.

— Ти переступила поріг вічності, — урочисто промовив, — відчуй її подих. Вона кличе нас до себе своєю небесною музикою. Ходімо ж. Спробуй бути щирою. За нашими думками ввесь час стежить святий Петро.

— Де він? — здригнулася Марина.

— Он там, перед входом у Святовацлавську капелу — найгарнішу в храмі. Так бажав Карл. Він дуже шанував культ князя святого Вацлава.

— Яка краса! — з цікавістю оглядала фрески Марина.

— А тепер я тобі щось покажу.

— Що?

— Капелу Марії Магдалени. Тут надгробний камінь Петра Парлержа.

— Одного з будівничих храму?

— Так, тут є його кам’яний бюст, однак я не його хотів тобі показати. Поглянь сюди.

Поруч Марина побачила вирізьблений з каменю бюст до болю схожий на Вітаса.

— Хто це? — не могла прийти до тями.

— Матей з Арраса.

— Неймовірна схожість, лише забрати в нього бороду і вуса. Те саме чоло, той же ніс і ті ж очі.

— Тепер ти розумієш, чому я тут, — Вітас стиснув руку Марини.

— Зверни увагу на бюст Карла. Він також чимось схожий і на тебе, і на Матея.

— У нас одна душа на трьох, — загадково посміхнувся Вітас.

— Не розумію, — розгублено промовила Марина.

— Та й не потрібно.

Вітас підвів її до вівтаря і зупинився.

— Я Вітас Аррас присягаюся завжди бути поруч із тобою, моя кохана. А ти? — поглянув уважно на Марину.

Вона не знаходила відповіді. Мовчанка не могла далі тривати.

— І я, — нехотячи відповіла.

— Від цього моменту ми навіки разом. А тепер я покажу тобі ще щось.

Марина почувалася ніяково і тому дуже зраділа, що врешті відійшли від вівтаря.

— Капела Хорова або Новоєпископська. Зверни увагу на вітраж. Його автор — Альфонс Муха.

— Що тут зображено?

— На мою думку — Землю і Небеса, Чесноти і Вади.

— Кольори фантастичні. Можна годинами стояти і оглядати.

— Завдання справжнього митця — вивести глядача з його надуманого світу забобонів і дати йому шанс поглянути на життя збоку. Стоїш собі й стежиш безпристрасно за подіями через кольорове вікно. Аналізуєш їх із холодною головою, а тоді робиш вирішальний крок.

— Як стати безпристрасною?

— Хірург повинен залишити емоції в ординаторській. Він змушений робити боляче, щоб викинути хворобу назавжди.

— Ти сильний?

— Так, — упевнено відповів Вітас. — А тепер поглянь на цей вітраж.

— Він ще величніший.

— Останній суд Свабінського.

— Усі наші гріхи, як на тарілочці, — здригнулася Марина, — аж страх бере. Хіба ні?

— Треба жити чесно і любити людей, — спокійно промовив Вітас.

Вночі Марину гризло сумління: «блощиця, яка нахабно залізла у чуже ліжко», — пригадала свої ж слова. Ще раз: «не суди». Їй раптом стало страшно, що за гріхи треба буде платити, а рахунок надійде геть зненацька. Вона поглянула на Вітаса, який мирно спав. Хто він? Навіщо потрапив у її життя? Чим йому вдалося її заворожити і змінити свої погляди?

«Невже слава і гроші мають таку велетенську силу?» — питала себе, вдивляючись у стелю, наче хотіла там