Сюрпризи долі - Єва Гата

— Перший до дна!

— Я сп’янію, — спробувала відбитися Марина.

— Після холоду треба розігрітися, а то ще застудишся.

— Що би я без тебе робила?

— Тобі сподобався концерт? — Георгій вдруге налив коньяку.

— Дуже.

— Які картини тобі ввижалися під час «Моєї Батьківщини»? — поглянув із цікавістю на Марину.

— Якщо чесно, то нічого нового. Увесь час подумки поверталася додому.

— Непогано, адже дім — це мала батьківщина.

— Мені тут у столиці некомфортно.

— Тебе тягне до Олеся.

— Дуже.

— Невже вдома цікавіше?

— Там затишно.

— І все? Тобі не хочеться нових відчуттів? Ніколи не повірю!

— Сама не знаю. Мабуть, хотіла б ще щось пізнати.

— Що саме, можеш пояснити? — зацікавився Георгій.

— Гріх нарікати, в мене все добре і вдома, і на роботі.

— А душі сумно?

— Щось схоже.

— А ти не пробувала ще чимось займатися?

— У мене немає часу, побут поглинає все.

— Уяви себе важко хворою, що не можеш виконувати щоденні справи.

— Тіпун тобі на язик, не хочу про таке й думати.

— А ти спробуй. Довкола ніч. Звичні речі віддалилися на недосяжну віддаль, огортає страшний жаль, ти ще багато чого не спробувала у житті.

— Твоя правда, ми частенько жалкуємо за тим, що втрачаємо.

— Ти бідкаєшся, що так і не зробила чогось найважливішого. І раптом — диво. Ти одужала! Доля подарувала ще один шанс. Що робитимеш?

— Напевно, спробую надолужити втрачене.

— То що тобі заважає робити це вже зараз?

— Спробую, — замислилася Марина.

— Сьогодні ти прослухала геніальний твір Сметани, він написав цю річ, коли цілком втратив слух.

— Неймовірно, як і Бетховен? Звідки така сила волі? — здивувалася Марина.

— Музика, як і вірші, ллються з глибин серця. Митцю не обов’язково чути власне творіння. Для нього найважливіше, щоб його почули інші.

— А якщо інші не так зрозуміють, як хотів сказати митець?

— Ще краще! Це свідчить про його багатогранність. Кожен сприймає світ на свій лад і бачить лишень те, що хоче побачити.

— Хоче, чи може?

— Це одне і теж, хоча багато хто заперечує таку думку.

— Гаразд, що особливого побачив ти в цій симфонії?

— Цікаве запитання. Скажу відверто: мені важче, ніж тобі, відповісти, оскільки знаю задум Сметани. З одного боку, це добре, та з іншого — знання інколи зайві, оскільки вкладають думку в шаблон і перешкоджають фантазувати.

— Я теж прочитала про кожну частину в програмці. Однак багато чого мені незрозуміло.

— Ти не знаєш історії Чехії.

— Погоджуюся, ось наприклад, третя частина називається «Шарка». Поясни, звідки така дивна назва.

— Шарка — ім’я дівчини. Колись давно в Чехії жінки вирішили повстати проти чоловіків. Вони покинули свої сім’ї і об’єдналися у військо в Дівочому замку на чолі з могутньою Властою.

— Щось схоже на амазонок?

— Так. Вони зненавиділи чоловіків і безжалісно їх убивали, а особливо їхня вожачка — Власта.

— А хто така Шарка?

— Власта вирішила знищити могутнього лицаря Цтірада та його військо. Шарка отримала наказ підступно приспати Цтірада і його людей, напоївши медом. Коли чоловіки мирно заснули, на них накинулося жіноче військо і всіх винищило.

— І Цтірада?

— І його.

— А він кохав Шарку?

— Так, і вона його.

— То навіщо так вчинила?

— Бачиш, часто ми є рабами обставин, за що сплачуємо непомірно велику ціну. Шарка не витримала розлуки з милим і кинулася зі скелі.

— А що означає назва шостої частини — «Бланік»?

— Бланік — таємнича гора, в надрах якої живуть легендарні лицарі. Чехи вірять, що одного разу скеля розкриється, і з неї вийде непереможне військо захистити батьківщину від ворога. В цю частину твору автор заклав глибокий філософський зміст. Бланік — це двері у вічність, через них повинен пройти кожен, щоб у майбутньому повернутися оновленим.

— Бланік означає смерть?

— Можна і так сказати, хоча я б так не узагальнював.

— Що є сильнішим за смерть?

— Життя. Хоча для поета інколи важко відокремити одне від одного.

— Ти живеш в іншому світі?

— Поет бачить те, чого не бачать інші.

— Тобі комфортно?

— Не так легко відчувати себе іншим.

— Чи самотнім? — додала Марина.

Георгій підвівся і почав декламувати: