На краю ненависті - Уляна Пас

Коли ми приїхали до будинку Золотових, діти уже міцно спали на задньому сидінні. Яну довелося дістати спочатку Макса і віднести в дім, а тоді й Машу. Я ж увесь цей час стояла на вулиці біля автомобіля і чекала на його повернення.  

Було неприємно від того, що цей насичений день закінчився саме на такій неприємній ноті. У Яна явно якісь проблеми. І він не поспішав ділитися ними зі мною.  

- Доброго вечора, Аміно! - коли з будинку вийшла мама Яна, на мить я навіть розгубилася.  

Жінка здавалася мені доволі приязною і точно не сердилася через те, що я заявилася сюди без запрошення.  

- Добрий вечір! - швидко відповіла. - Як у вас справи? 

- Нормально, - можливо, мені здалося, але саме після мого запитання усмішка на її обличчі сіпнулася. - Може, складеш нам компанію за вечерею?  

- Ну... - чесно кажучи, я розгубилася. Ян і так був не в настрої, і я не знала, чи варто випробовувати його терпіння. А якщо він поспішав кудись? - Давайте на вечерю я загляну якось іншим разом. Та якщо можна, хотіла б скористатися ванною кімнатою. 

- Без проблем! - охоче погодилася жінка. - Ходімо, проведу тебе. 

У будинку було тихо, і я поняття не мала, куди зник Ян. Можливо, вложив малих спати, а, може, ще щось. Саме тому я швидко зробила свої справи, вимила руки і коли вийшла в коридор, жінку не побачила. Добре, що запам’ятала дорогу назад. Не хотілося мені вештатися чужим будинком.  

Оминувши коридор, уже збиралися прошмигнути залом, коли почула крики десь з глибини дому. Завмерла, наче вкопана, і прислухалася. Знаю, що підслуховувати негарно, але кричав саме Ян, тому втриматись не змогла. 

- Ти егоїст, батьку! Розумієш це? - від криків Золотова у мене мороз пішов шкірою. Його голос не був злим, навпаки, у ньому відчувалося стільки болю, що мені недобре стало. - Невже ти готовий просто сидіти ось так і чекати, коли смерть забере тебе? А як же ми? Машка і Макс! Ти про них подумав?!  

Слів Золотова-старшого я не розібрала, тому що, на відміну від сина, він говорив спокійно. Схоже, поганий настрій Яна був пов’язаний саме з хворобою його батька. Тепер усе стало на свої місця.  

- Я не збираюся слухати твої виправдання! - і знову його крик. - Не чекай мене більше! Я не приїду, доки ти не зрозумієш, що робиш помилку! 

Почувши швидкі кроки, я уже збиралася покинути будинок, але не встигла. Ян з’явився просто навпроти мене і здивовано завмер. Кілька секунд розглядав хмурим поглядом, наче намагався зрозуміти, що я тут забула, а тоді просто розвернувся і поспішив на вулицю.  

Я поспішила слідом і шкірою відчувала, наскільки Золотов зараз злий і стривожений. Саме тому не придумала нічого кращого, як обігнати його та зайняти водійське місце. 

- І що це означає? - він завмер біля відчинених дверей, розглядаючи мене згори вниз. 

- Ти занадто напружений! Тобі не можна за кермо, - якомога впевненіше заявила. 

Ян якось занадто важко видихнув, протер обличчя руками і нарешті розмістився на пасажирському сидінні.  

Керувати цією крихіткою було одним задоволенням, тільки мовчазний Ян поряд не давав мені повністю насолодитися поїздкою.  

- Можеш поділитися зі мною тим, що турбує, - несподівано навіть для себе самої заявила.  

Так, я не збиралася лізти йому в душу. Сама не любила, коли хтось намагався зробити це зі мною. Але саме зараз, чомусь, мені хотілося допомогти та підтримати Яна. Коли він усміхався, то подобався мені набагато більше.  

- Не впевнений, що тобі потрібні мої проблеми, - видихнув, прикривши очі.  

- А якщо я хочу допомогти? - зрозумівши, що так розмова не піде, я з’їхала на узбіччя і, заглушивши двигун, повернулася у бік чоловіка. - Розкажеш? 

- Мій батько хворий, - несподівано Ян почав говорити, навіть вмовляти довго не довелося. - Йому потрібна операція, але лікарі жодних гарантій не дають. Сьогодні він проходив черговий огляд, саме тому я забрав малих зі школи. Не хотів, щоб вони хвилювалися.  

- І що показав огляд? - тихо запитала, уже й так розуміючи, що хороших новин немає.   

- Якщо не зробити операцію... він помре, - голос Яна став зовсім тихим, наче він сам боявся сказати ці страшні слова вголос. - Та навіть операція не дає жодних гарантій. Він може просто її не пережити. 

- Це жахливо, - видихнула, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. - Отже, ти хочеш, щоб він пішов на операцію? 

- Я хочу, щоб він боровся, - у голосі Яна з’явилася злість.  - Не хочу, щоб сидів у цьому клятому кріслі і чекав смерті. Він має для кого жити, але страх не дає зробити рішучий крок вперед. 

- Яне, його також можна зрозуміти, - я обережно поклала свою руку поверх його і легенько стиснула. Золотов одразу ж поглянув на наші руки, але нічого не сказав. - Він боїться йти на цю операцію. А так у нього ще є трохи часу.  

- Трохи? - зовсім невесело хмикнув Золотов. - Лікарі кажуть, що у нього не більше трьох місяців. 

Почути подібне я не сподівалася. І хоч батька Яна зовсім не знала, мені стало боляче до глибини душі. Навіть схлип стримати не вдалося.