На краю ненависті - Уляна Пас
«Дякую за квіти»
Швидко відправляю, поки не передумала, і переводжу подих. Чорт! Я вже давно так сильно не хвилювалася! І байдуже, що повідомлення доволі скромне і ніякого підтексту в ньому немає. Все одно мені ніяково й навіть трішки страшно.
Минає не менше хвилини, коли телефон оживає просто у мене в руках. Розгублено дивлюся на екран і вкотре боюся зробити неправильний вибір.
Відповісти чи проігнорувати?
- Слухаю! - сама не розумію, навіщо це роблю. Просто знаю, що після таких поштовхів у бік Золотова відкрутитись так просто не вийде.
- Сподіваюся, що тобі подобаються троянди, - його голос такий магнетичний і м’який. Раніше ми не спілкувалися телефоном, і я розумію, що багато втратила.
- Мені усі квіти подобаються, - на автоматі відповідаю. - Тільки не розумію: навіщо ти їх привіз?
- Як це навіщо? - мені здається, що зараз Ян усміхається, і від його голосу у мене на тілі оживають мурашки. - Хіба ти не усміхнулася, коли побачила мій подарунок?
- Усміхнулася, - хмикаю. - А я і не знала, що ти так добре розбираєшся в жінках.
- Не у всіх, крихітко, - додає Ян. - Мені здається, що тебе я знаю занадто добре. Ти любиш дощ, сонце, вітер. Тебе не лякає перспектива застрягнути у багнюці. Заради хорошого кадру готова промокнути і захворіти. А ще ти до божевілля неоднозначна.
- І все це ти зрозумів за такий короткий період нашого знайомства? - фиркаю глузливо, а всередині розливається знайоме тепло.
Ян не вигадує на ходу, він наче бачить мене наскрізь. І мені приємно, що він пам’ятає, що саме я люблю і які у мене принципи.
- Річ у тім, що особливих людей видно одразу. Вони відрізняються від загальної маси. І ти відрізняєшся.
- Отже, я особлива? - тепер уже відкрито усміхаюся.
- Особлива, крихітко. І напевне ця твоя особливість - зводить мене з розуму.
Ого! Оце так відвертість! Я навіть не знаю, що відповісти на таку заяву, але як же мені приємно! Словами не передати!
Відповісти нічого не встигаю, тому що хтось стукає у двері, і на порозі з’являється Іван. Швидко забираю телефон від вуха і від здивування забуваю завершити дзвінок. Так і тримаю апарат у руках і збентежено розглядаю величезний букет червоних троянд у руках друга.
- Сюрприз! - Ваня радісно усміхається і передає мені квіти. Та коли його погляд чіпляється за букет від Золотова, усмішка злітає з його обличчя. - Схоже, хтось уже мене випередив…
- Дякую! - намагаюся зібратися і нарешті згадую про розмову з Яном. З подивом відмічаю, що він і сам не завершив виклик і, схоже, саме зараз підслуховує. Від гріха подалі вимикаю телефон повністю і пробую усміхнутись. - А що ти тут робиш?
- Твоя мама сказала, що ти захворіла, от я і вирішив провідати хвору, - Ваня все ще косився у бік букету і помітно дратувався. - Але, схоже, я не перший твій гість.
- Це подарунок від друга, - сама не розумію, навіщо виправдовуюся.
Зрозуміло ж, що у нас з Ванею серйозні проблеми, а дружба дала конкретну тріщину. Тільки от втрачати його я все одно не хочу, навіть якщо процес уже запущений.
- І що це за друг такий? - бурчить Іван. - Останнім часом біля тебе занадто багато чоловіків. Тобі так не здається?!
- А тобі не здається, що ти лізеш не у свої справи? - мене дратує його прямолінійність і ця клята ревність. Ну невже так важко зрозуміти, що більше аніж друзями ми ніколи не станемо?!
- То ось як ти заговорила... - фиркає хлопець. - Схоже, цей Золотов повністю запудрив тобі мозок. Чи, може, ти скажеш, що квіти не від нього?!
- Ваню, - розумію, що ми ходимо по краю. Ще мить - і хтось з нас оступиться. І тоді піднятись назад уже не вийде.
- Що «Ваню»? - кричить хлопець. - Скажи, що я помиляюся! Скажи, що квіти не від нього! Цікаво, а твоя сестра знає, що ти за її спиною з її ж нареченим...
Звук ляпаса зупиняє словесний потік хлопця. Він стоїть абсолютно розгублений, і я також. Рука неприємно ниє після удару і нагадує про мій жахливий вчинок. Схоже, я все-таки оступилася. А може, це зробив Іван, задовго до мене?
