На краю ненависті - Уляна Пас
- Ваня - мій друг, - випалюю на одному подиху, тому що відповідь чоловіка змушує мене знову усміхатися.
- А мені здається, що він думає по-іншому, - хмикає Золотов. - А ще він тебе поцілував.
Поговорити на нейтральну тему якось не вийшло. Все одно розмова звелася до того, про що мені говорити зовсім не хотілося.
На щастя, відповідати не довелося, тому що автомобіль зупинився біля високих кованих воріт, за якими знаходилася п’ятиповерхова будівля... школи.
- Золотов, ти вирішив повернутись у дитинство? - здивовано витріщилася на чоловіка.
- Майже, - він усміхнувся і кивнув мені в бік входу. - Це перша частина мого сюрпризу.
Перевівши погляд назад на будівлю, я з цікавістю розглядала дітей, котрі якраз виходили на вулицю. Саме серед них я запримітила двох знайомих дітлахів, й усмішка миттєво розтягнулася на устах.
Маша та Макс Золотові плелися позаду своїх однокласників і здавалися чимось невдоволеними. Не втримавшись, я покинула салон першою, щоб вони могли мене побачити. Я все ще не розуміла, навіщо Ян привіз мене сюди, але все одно раділа, побачивши цих двох промінчиків сонця.
- Аміно! - першою мене побачила саме Маша і кинулася назустріч. Макс також не змусив себе довго чекати. Довелося присісти навшпиньки, щоб ці двоє могли обійняти мене за шию.
- Привіт, малявки! Не задушіть мені дівчину! - веселий голос Яна змусив мене хмикнути. Дівчину? Він серйозно зараз?
- Аміно, це так круто, що ти тут! - радісно заявила Маша. - Ян обіцяв провести з нами день, але ми не думали, що ти також будеш!
- Схоже, це сюрприз не лише для вас, - з викликом поглянула на Золотова.
- Я старався! - Ян розвів руки по обидва боки, а тоді потріпав і так розкуйовджене волосся Макса. - Ну що, малявки! Готові до пригод?
- Сам ти малявка! - ображено насупився Макс, і це виглядало так мило, що перестати усміхатися я не могла.
- Яне, а куди ми поїдемо? - очі Машки миттєво загорілися, коли вона згадала про головне.
- А це друга частина сюрпризу! - серйозним тоном заявив Золотов, хоча очі його залишалися веселими. - У карету, малявки! Вперед до пригод!
Припинити усміхатися я просто не могла. Зараз Ян був таким милим. Таким я не бачила його ще ніколи. Його очі з теплом поглядали за братом і сестрою, і у мене навіть сумнівів не було у тому, що він їх дуже сильно любить.
Другу частину дороги моєю увагою повністю заволоділи дітлахи. Вони наперебій намагалися розповісти мені про те, як минув їхній день. І це було дуже мило.
Виявилося, що Ян приготував для них справжній сюрприз. Ми приїхали у дитячий розважальний центр, і коли Золотові-молодші побачили цей рай для дітей, навіть про нас забули. Але, як виявилося, ненадовго.
Ми усі разом стрибали на батутах, з’їжджали з гірок і відвідували тематичні кімнати. Уже через годину я відчувала себе вичавленим лимоном, а малим хоч би що.
- Ходімо. Тобі варто перепочити, - шепнув мені на вухо Ян, поки я намагалася внормувати дихання після чергових стрибків на батуті.
Золотов привів мене за столик, де нас уже чекали фруктові коктейлі. Не втримавшись, зробила одразу кілька ковтків.
- Схоже, малявки зовсім тебе замучили, - усміхнувся Ян, стежачи за моїми діями. - Якщо хочеш, можемо завершити на цьому.
- Жартуєш? - щиро усміхаюся. - У нас зараз самий пік веселощів.
- Пробач, що потягнув тебе з собою. Просто мені здалося, що малим буде приємно тебе побачити. Вони так раділи, коли я передав їм твої фото.
- Вони у тебе дуже хороші! - абсолютно щиро заявила. - І ти просто чудовий старший брат.
Ян збирався щось відповісти, але у нього в кишені ожив телефон. Вибачившись, він відійшов убік, і я краєм ока поглядала за ним. Одразу відмітила, що Золотов більше не усміхався, а вмить став абсолютно серйозним. Схоже, щось сталося, або ж просто я себе накрутила.
Поки Яна не було, Маша з Максом також прибігли до столу і взялися пити свій сік. У малих світилися очі від щастя, і я одразу пошкодувала, що не взяла з собою фотоапарат.
Помітивши наближення Яна, я одразу вловила різку переміну в його настрої. Тепер це був той самий хмурий Золотов, що міг образити лише одним словом.
- Збирайтесь! Нам час їхати!
Серйозно заявив, а малі одразу ж зарюмсали. Ян почав сердитись, тому мені довелося пообіцяти малим, що ми обов’язково ще сюди приїдемо.
- Ти не проти, якщо спочатку завеземо малих? - запитав Ян, коли ми розмістилися у салоні.
- Не проти, - швидко відповіла.
До будинку Золотових ми їхали в повній тиші. Діти позаду клювали носиками, тому що усі сили враз їх покинули, а Ян лише міцно тримав руками кермо і дивився лише вперед.
- Може, розкажеш що сталося? Проблеми? - не витримавши цього напруження, все-таки запитала.
- Тобі не варто забивати свою гарну голівку всякими дурницями, крихітко, - Ян ледь помітно усміхнувся, і на цьому все.
