Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
Інші двоє вмить схопилися й почали гарячково лаштуватись у дорогу. Сайкс та його приятель замотали обличчя до самих очей великими темними хустками й надягли пальта, а Барні відчинив шафу й почав квапливо набивати собі кишені різними інструментами.
— Дай-но мені пукавки, Барні, — сказав Тобі Крекіт.
— На, держи, — відповів Барні, подаючи йому пару пістолетів. — Ти сам їх зарядив.
— Гаразд, — сказав Тобі, ховаючи їх. — А ножі?
— У мене є, — т озвався Сайкс.
— Мотуз, ключі, свердла, блимавки, — нічого не забули? — г спитав Тобі, чіпляючи собі на петлю під полою пальта невелику відмичку.
— Я готовий, — відповів його приятель. — Давай ломаки, Барні, і — гайда.
Барні подав йому й Тобі по добрячій палиці, а тоді застебнув на Оліверові плащ.
— Ану! — мовив Сайкс, простягаючи хлопчикові руку.
Олівер, очманілий від утоми, незвичного перебування на свіжому повітрі й з примусу випитого спиртного, машинально подав Сайксові руку.
— Бери його за другу руку, Тобі, — звелів Сайкс. — Барні, виглянь надвір.
Барні пішов до дверей, повернувся й сказав, що можна йти. Двоє грабіжників вийшли з дому, ведучи за руки Олівера. Барні замкнув двері на всі замки й знову ліг спати біля каміна.
Ніч стояла темна, хоч в око стрель. Туман погустішав, і хоч дощу не було, повітря просякло вологою так, що за кілька хвилин Оліверові брови й волосся взялися памороззю.
Вони перейшли міст і рушили в напрямі вогників, що їх Олівер уже бачив раніше. Відстань була невелика, йшли вони швидко й незабаром досягли Чертсі.
— Ходімо навпростець, — прошепотів Сайкс. — Зараз усі сплять, ніхто нас не побачить.
Тобі погодився, й вони швидко рушили головною вулицею містечка, зовсім безлюдною о цій пізній порі. Лише де-не-де тьмяний промінчик вихоплювався з вікна спальні та зрідка порушував нічну тишу хрипкий гавкіт собак. Так нікого і не зустрівши, вони вийшли за місто, коли на церкві пробило другу годину.
Пришвидшивши ходу, вони звернули на дорогу, що відгалужувалася ліворуч, пройшли нею ще з чверть милі й зупинилися перед муром самотньої садиби. Навіть не передихнувши, Тобі Крекіт миттю видряпався на мур.
— Давай сюди хлопця, — сказав він. — Підсади його, а я підхоплю.
Олівер і незчувся, як Сайкс схопив його попід пахви, й за кілька секунд він лежав уже з Тобі на траві по той бік огорожі. Сайкс переліз за ними, й вони, крадучись, рушили до будинку.
Лише тепер Олівер, мало не збожеволівши від розпачу й страху, зрозумів, що вони прийшли сюди грабувати, а може, й убивати. Він сплеснув руками, і з грудей його вихопився здушений крик жаху. В очах у нього потьмарилося, сполотніле обличчя зросилося холодним потом, ноги підломились, і він упав навколішки.
— Вставай! — засичав Сайкс, тіпаючись від люті й вихоплюючи пістолет. — Вставай, а то розчереплю тобі довбешку!
— Ой, відпустіть мене, ради бога! — вигукнув Олівер. — Відпустіть, я піду світ за очі й помру десь у полі! Присягаюсь, я ніколи, ніколи не повернуся до Лондона! Ой, згляньтеся на мене, я не хочу бути злодієм! Заради всіх світлих ангелів небесних, згляньтеся на мене!
Чоловік, якого він так ревно благав, виригнув страшне прокляття і звів курок, але Тобі вибив у нього з руки пістолет, затулив Оліверові рота рукою й потяг хлопця до будинку.
— Цить! — гримнув він. — Бо тобі ж гірше буде. Ще раз цявкнеш — і я тебе сам порішу: гахну по голові — й кінець. Ніякого шуму, шито-крито й пристойно. Ану, Білле, підваж віконницю. За хлопця ручуся; буде як шовковий. У нічку темну, та ще й холодну, і не такі хлопці спершу підгинають хвоста — сам бачив.
Сайкс, на всі заставки лаючи Фейгіна за те, що той підсунув йому на таке діло Олівера, обережно наліг на лома. Тобі й собі вчепився у віконницю, незабаром вона піддалась і відчинилась.
Це було заґратоване віконце на висоті п'яти з половиною футів над землею, в тильній частині будинку, в приміщенні чи то посудомийні, чи то домашньої броварні в кінці коридора. Віконце було таке мале, що мешканці будинку не вважали за потрібне зачиняти його надійніше, а проте в нього міг вільно пролізти хлопчик завбільшки з Олівера. Такому мастакові, як Сайкс, відчинити раму з ґратами було за іграшку.
— Тепер слухай, виплодку чортячий! — прошепотів Сайкс, видобуваючи з кишені потайного ліхтарика й спрямовуючи його світло просто в обличчя Оліверові. — Я тебе зараз просуну в це вікно. Бери ліхтарика. Якраз перед собою ти побачиш сходи. Тихенько піднімися ними, пройди через невеликий передпокій до парадних дверей, відімкни їх і впусти нас.
— Вгорі там є засув, тобі до нього не дотягтися, — додав Тобі. — Тож вилізь на стілець. Там у передпокої стоять три розкішних стільці, Білле, з гербом старої на спинках — великим голубим однорогом і золотим тризубцем.
— Та помовч ти! — визвірився на нього Сайкс. — Двері до коридора відчинені?
— Навстіж, — відповів Тобі, для певності зазирнувши досередини. — Кумедія! Вони їх ніколи не зачиняють, щоб собака, який тут ночує, міг походжати по коридору, коли йому не спиться. Ха-ха! А Барні зманив його ще звечора! Чиста робота!
Хоч Тобі Крекіт говорив пошепки, ледь чутно, а сміявся й зовсім беззвучно, Сайкс звелів йому заткнутись і взятися до роботи. Тобі скорився: витяг свій ліхтарик, поставив його на землю, а тоді вперся лобом у стіну під вікном, а руками — об коліна так, щоб спина його правила за приступку. Сайкс виліз на нього, обережно просунув Олівера у віконце ногами вперед і, тримаючи за комір, тихенько опустив на підлогу.
— Бери ліхтарика, — прошепотів Сайкс, зазираючи досередини. — Бачиш перед собою сходи?
Змертвілий од страху Олівер судорожно видихнув:
— Т-так.
Сайкс показав дулом пістолета на парадні двері й коротко застеріг, що він у нього на мушці: один крок убік — і куля в голову.
— Тобі тут роботи на одну хвилину, — провадив Сайкс ледь чутно. — Тільки-но я випущу тебе, зразу ж починай. Стривай!
— Що там таке? — пошепки спитав Тобі.
Обидва насторожили вуха.
— Нічого, — відповів Сайкс, відпускаючи Олівера. — Ну, гайда!
За цю коротку мить хлопчик отямився й твердо вирішив кинутись із передпокою нагору й підняти на ноги
