Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

— А підігріте вино, що їй лікар приписав, вона випила? — спитала перша.

— Я спробувала влити їй у рот, але вона зціпила зуби, а в кухоль учепилася так, що я його насилу видерла. Довелося мені самій випити те вино — і воно мені не зашкодило!

Нишком озирнувшись і впевнившись, що наглядачка не підслуховує, обидві старі потвори присунулися ще ближче до вогню й весело захихотіли.

— Пам'ятаю, — мовила перша, — скільки разів вона сама втинала таке, а потім розповідала нам і так реготала, так реготала!

— Що й казати, — підхопила друга, — весела була жіночка! А як уміла покійника обмити-вирядити! Скільки їх пройшло через її руки — і всі гарнесенькі, чепурненькі, мов воскові лялечки. Я ж їх усіх своїми очима бачила, своїми пальцями торкалася, бо допомагала їй безліч разів.

Стара розчепірила тремтячі пальці й гордо помахала ними перед своїм обличчям, а тоді пошукала в кишені, витягла стару, вицвілу бляшану табакерку й висипала з неї пучку табаки на простягнену долоню приятельки й пучку собі. Наглядачці тим часом набридло чекати, поки вмираюча прийде до тями. Вона підійшла до каміна й сердито спитала, чи довго їй ще доведеться тут стовбичити.

— Недовго, місіс, — відповіла друга стара, підводячи на неї погляд. — Нам усім уже недовго чекати смерті. Тож потерпіть, потерпіть! Ми й незчуємось, як вона прибере нас усіх!

— Заткни пельку, паскудо придуркувата! — визвірилася наглядачка. — Скажи мені ти, Марто, чи бувало з нею таке раніше?

— Не раз, — відповіла перша стара.

— Але більше вже не буде, — додала друга. — Цебто вона отямиться ще раз, але ненадовго, от побачите, місіс, ненадовго!

— Мені однаково, надовго чи ненадовго, бо я йду звідси, — роздратовано мовила наглядачка. — І не смійте більше турбувати мене через дрібниці. В мої обов'язки не входить проводжати на той світ усіх тутешніх старих дармоїдок, і я цього не робитиму! Затямте це собі, старі нахаби! І попереджаю вас: спробуєте ще раз морочити мені голову — я вам вставлю клепку!

Вона вже простувала до дверей, аж раптом богаділки разом скрикнули, і місіс Корні, обернувшись, побачила, що хвора сіла в ліжку й простягає до них руки.

— Хто це? — глухо вигукнула вмираюча. — Цить! — мовила, нахилившись до неї, одна з бога-ділок. — Ляж, заспокойся, ляж!

— Живою я вже не ляжу! — пручаючись, відказала та. — Я мушу розповісти їй! Підійдіть до мене! Ближче! Я скажу це вам пошепки, на вухо.

Вона схопила наглядачку за руку, примусила сісти на стілець біля ліжка й уже була розтулила рота, але в цю мить побачила обох богаділок, що наставили вуха, жадібно ловлячи кожен звук.

— Виженіть їх, — кволим голосом попросила хвора. — Швидше, швидше!

Обидві старі потвори жалісно залементували — мовляв, бідолашна Селлі вже й розум стеряла, не впізнає своїх найліпших приятельок, але вони нізащо, нізащо не покинуть її! Проте наглядачка виштовхала їх з кімнати, замкнула двері й повернулася до ліжка. Опинившись за дверима, старі леді заспівали іншої — почали кричати в замкову щілину, що стара Селлі п'яна; це було недалеко від правди, бо на додачу до помірної дози опіуму, прописаної аптекарем, розум її туманила порція джину з водою — відхожа чарка, якою її від щирого серця почастували достойні старі леді.

— Тепер слухайте мене! — голосно мовила вмираюча, з останніх сил намагаючись не дати згаснути іскрі життя. — У цій самій кімнаті — на цьому самому ліжку — я доглядала гарненьку молоду жінку. Її підібрали на вулиці, ноги в неї були розбиті до крові, одежа брудна й подерта. Вона народила хлопчика й померла. Зараз… зараз я згадаю, якого року це було.

— Байдуже, якого року, — перебила її нетерпелива слухачка. — То що ви хотіли про неї сказати?

— Так-так, — пробурмотіла хвора, знову поринаючи в дрімоту. — Що ж я хотіла сказати про неї?.. Що я хотіла… Ага, згадала! — вигукнула вона, рвучко сідаючи; обличчя її почервоніло, очі вирячилися. — Я її пограбувала, ось що я зробила! Вона ще не охолола, — чуєте, не охолола, — коли я вкрала в неї оте!

— Господи, та що саме ви вкрали? — вигукнула наглядачка вже майже з розпачем у голосі.

— Оте! — відповіла стара, затуляючи їй рота рукою. — Оту єдину річ, яку вона мала. Вона була гола, боса, голодна, але тієї речі не продавала, — ховала її на грудях. Та річ була золота, чуєте? То було щире золото, яке могло врятувати їй життя!

— Золото! — повторила наглядачка, схиляючись над хворою, яка впала на подушки. — Кажіть же далі, далі — куди воно поділося? Хто була мати? Коли це було?

— Вона доручила мені зберегти ту річ, — простогнала хвора, — довірилася мені, єдиній жінці, що була поруч. А я поклала собі вкрасти ту штучку, як тільки вона показала її мені, як тільки я побачила її на ланцюжку в неї на грудях. І через це я, може, винна й у смерті хлопчика! Якби вони знали все це, то, певно, ставилися б до нього краще!

— Знали що? — спитала місіс Корні. — Та кажіть же!

— Хлопчик зростав і робився такий схожий на свою матір, — провадила стара, не звертаючи уваги на запитання наглядачки. — Бувало, дивлюся на нього, а перед очима стоїть вона. Бідолашна! Вона ж була така молода! Таке лагідне ягнятко! Стривайте. Це ж іще не все. Я ж іще не все розповіла, га?

— Ні, ні, не все, — відповіла наглядачка, схиляючись до хворої, яка вже насилу здобувалася на голос. — Швидше, поки ви ще можете!

— Мати, — знову заговорила вмираюча уже з нелюдським зусиллям, — мати, відчувши, що конає, прошепотіла мені у вухо: якщо, мовляв, дитя виживе й виросте, то йому, дасть бог, не доведеться червоніти на згадку про свою бідолашну матусю. А тоді склала долоньки й помолилася: «О боже милий! Пошли моїй дитині добрих друзів у цьому лихому світі, зглянься на нещасне самотнє малятко, покинуте напризволяще!»

— Як звуть хлопчика? — спитала наглядачка.

— Його назвали Олівером, — ледь чутно відповіла вмираюча. — А золота річ, яку я вкрала…

— Ну, кажіть же, кажіть! — вигукнула наглядачка.

Вона припала вухом до уст старої, сподіваючись почути відповідь, але ту ж мить відсахнулася, бо хвора знову відірвалась від подушок, повільно сіла, а тоді вчепилась обома руками в ковдру, прохрипіла щось незрозуміле й упала навзнак мертва.

* * *

Коли наглядачка відчинила двері, обидві богаділки вскочили до кімнати, й одна з них вигукнула:

— Впокоїлася!

— І нічого путнього так і не сказала, — кинула наглядачка, спокійно виходячи.

Старим потворам, певно, не терпілося приступити до своїх жахливих обов'язків — вони навіть не відповіли на Це зауваження й схилилися