Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
Охоплений жахом, Олівер згорнув книжку й відкинув її від себе. Потім упав навколішки й почав благати бога, щоб той уберіг його від лиходійства й краще зразу прибрав до себе, аніж прирік на таке страшне злочинне життя. Поволі заспокоюючись, він тихим, уривчастим голосом молив порятунку від нової небезпеки, благав господа зглянутися на бідного, всіма покинутого хлопця, який ніколи не знав любові друзів і рідних, і, якщо можна, допомогти йому зараз, коли він, нещасний і самотній, опинився в цьому кублі зла і розпусти.
Він скінчив молитись, але все ще затуляв обличчя руками, коли шурхіт змусив його озирнутись. Коло дверей стояла якась постать. Здригнувшись, він скрикнув:
— Що це? Хто це?
— Я. Це я, — відповів тремтячий голос.
Олівер підніс над головою свічку і впізнав Ненсі.
— Постав свічку, — попросила дівчина, відвертаючись. — Світло ріже мені очі.
Олівер помітив, що Ненсі дуже бліда, і, відчувши жаль до неї, спитав, чи вона часом не занедужала. Дівчина опустилася на стілець спиною до нього, заломила руки, але нічого не відповіла.
— Прости мене, господи! — зрештою вигукнула вона. — Як я могла!..
— Що сталося? — спитав Олівер. — Я допоможу вам, ви тільки скажіть. Залюбки допоможу, слово честі.
Дівчина загойдалася на стільці вперед-назад, захрипіла і схопилася за горло, наче їй забракло повітря.
— Ненсі! — скрикнув Олівер. — Що з вами?
Дівчина затупотіла ногами, затарабанила кулаками по колінах, а тоді нараз затихла і загорнулась у хустку, тремтячи, ніби її пройняв холод.
Олівер розворушив жар у каміні. Підсунувшись ближче до вогню, дівчина ще довго сиділа мовчки. Потім підвела голову й роззирнулася.
— Сама не знаю, що на мене часом находить, — мовила вона, удаючи, ніби поправляє на собі одежу. — Може, ця кімната на мене діє. Вона така брудна й вогка. Ну, Ноллі, любий, ти вже готовий?
— Я маю йти з вами? — спитав Олівер.
— Так, мене прислав Білл, — відповіла дівчина. — Ти підеш зі мною.
— Нащо? — спитав Олівер, сахнувшись.
— Нащо? — перепитала дівчина й одвернулась, зустрівшися з ним очима. — Та ти не бійся, гірше тобі не буде.
— Я цьому не вірю, — мовив Олівер, пильно дивлячись на неї.
— Гаразд, хай буде по-твоєму, — силувано засміялася дівчина. — Краще тобі не буде.
Олівер бачив, що Пенсі ставиться до нього співчутливо, і хотів уже був звернутися до неї з благанням вирятувати його. Аж раптом йому спало на думку, що, власне, ще тільки одинадцята година, на вулицях багато людей і хтось із них, може, повірить йому і прийде на поміч. Тож він підійшов до Пенсі й квапливо сказав, що готовий іти.
Але дівчина помітила його короткий роздум і здогадалась, що він замислив. Слухаючи хлопця, вона втупила в нього пильний погляд, який свідчив: вона зрозуміла геть усе.
— Тихше! — прошепотіла вона, нахиляючись до нього, і, сторожко озирнувшись, показала на двері, — В тебе нічого не вийде. Я все робила, щоб допомогти тобі, але надаремне. З тебе не спускають очей. Може, колись тобі пощастить вирватися звідси, але — не зараз.
Вражений напругою, що бриніла в її словах, Олівер здивовано подивився на неї. Здавалося, дівчина казала правду; обличчя в неї було бліде, стривожене, вона вся тремтіла від хвилювання.
— Один раз я вже заступилася за тебе, заступатимусь і надалі, — голосно провадила Пенсі. — І вважай, що зараз я теж рятую тебе, бо хтось інший на моєму місці з тобою б не панькався. Я пообіцяла, що ти будеш тихий і слухняний, тож не підводь мене, інакше нашкодиш і собі, її мені, і, може, мене навіть уб'ють. Дивись! Як перед богом кажу, — ось що я вже витерпіла через тебе!
Вона похапцем показала на синці на шиї та руках і гарячково повела далі:
— Пам'ятай це, бо мені буде ще більша біда. Я б допомогла тобі, якби можна, але зараз у мене нічого не вийде. Воші тебе не займуть і пальцем, а в тому, що вони змусять тебе робити, твоєї провини не буде, бо ти робитимеш це з примусу. Мовчи! Кожне твоє слово моя;є мене занапастити. Давай руку. Швидше! Руку!
Олівер машинально простяг їй руку, й Пенсі схопила її, загасила свічку й потягла його за собою на сходи. Хтось невидимий у темряві швидко відчинив перед ними двері й так само швидко зачинив їх за ними. Перед будинком чекав найманий кабріолет. З тим самим гарячковим поспіхом, що чувся в її мові, дівчина затягла Олівера в екіпаж і щільно запнула вікна завісками. Кучер вказівок не потребував — він одразу стьобнув коня й погнав його чимдуж.
Пенсі міцно стискала Оліверову руку в своїй і шепотіла йому на вухо, повторюючи ті самі перестороги й умовляння. Все відбувалося так швидко, що Олівер і незчувся, як карета зупинилася перед будинком, до якого напередодні ввечері навідувався єврей.
Тієї миті, коли Олівер окинув поглядом безлюдну вулицю, з його уст мало не зірвався крик про допомогу, але у вухах його звучав стражденний голос дівчини, її розпачливе благання пам'ятати й про неї, — і він так і не розтулив рота. А поки він вагався, нагоду було втрачено: його завели до будинку, й двері за ним зачинилися.
— Сюди, — сказала дівчина, нарешті відпускаючи його руку. — Білле!
— Тут я! — озвався Сайкс, з'являючись на площадці сходів із свічкою в руці. — От і чудово! Заходьте!
Як на людину такої вдачі, як містер Сайкс, це був вияв рішучого схвалення, вираз сердечної гостинності. Видимо, дуже потішена цим, Ненсі радісно з ним привіталася.
— П'ятака забрав до себе Том. Він тільки заважав би, — пояснив Сайкс, присвічуючи їм на сходах,
— Авжеж, — погодилася Ненсі.
Вони втрьох
