Покарання - Роман Квант

— Щось шукаєте, панове?

Його голос прозвучав несподівано, наче фари машини прорізали пітьму.

Я ще раз глянув у вічі, а потім перевів погляд на нові моделі авто, намагаючись зрозуміти усю ситуацію. Мабуть, я потрапив у паралельний світ абощо. Але незнайомець звертався до мене українською мовою, значить я знаходжуся у рідній державі. Принаймні це — позитивний момент.

— Е-е… Куди я потрапив? — спитав я перше безглузде питання, яке прийшло до мене в голову.

Правда, не таке вже воно і безглузде, беручи до уваги паранормальні явища, які відбуваються безпосередньо зі мною. Таке важко забути, навіть якщо проходить певний час.

— Планета Земля галактики Чумацький шлях, — спокійно відповів він, не відводячи від мене погляду. — З прибуттям.

— Мені не до жартів. Що це за місце? Як воно називається?

— Місто Дніпрослав, — він не приховував зацікавленості до моєї несподіваної появи в цьому невідомому місці.

Але я переймався іншим. Я не вірив власним вухам. Виходить, що існує місто Дніпрослав. Що за маячня? На жодній мапі України його не існує, в цьому я впевнений на сто відсотків. Тоді мусить бути якесь пояснення.

А якщо влада вирішила, змінити назву?

Я повернувся в інший бік і намагався розгледіти будівлі, що показувалися за верхівками дерев. Але до них було далеко йти.

— Дніпрослав? Немає такого…

Я повернувся і замовк, не доказавши речення, бо незнайомий чоловік, що просвітив мене, кудись зник загадковим чином. Правда, ніякої загадковості тут не було. Він просто пішов непомітно, поки я розглядав будівлі і думав підійти до них ближче. Тепер в мене буде така нагода, але перш ніж я збираюся це зробити, я хочу детально та достеменно розібратися. Отже, припустімо, що таке місто існує насправді. Якась дивна назва. Треба спитати у перехожих і розставити усі крапки над «і». Ці безглузді загадки починають мене діставати.

Я поліз в кишеню куртки і виявив у пачці «Вінстон» останню цигарку, що одиноко чекала на залежного від паління молодого чоловіка, схибленого на психоделіках, літературі та дослідженні станів реальності. Не так курити, як їсти мені хочеться, тому доведеться знайти крамницю. З цими думками, я викурив останню сигарету і повільно пішов по стежці, що вела крізь високі зелені клени. Мабуть так, я вийду до тих будівель, а там вже повинні бути люди. Бо окрім чоловіка я тут нікого більше не зустрічав. Я пройшов ще кілька десятків метрів і ледве не зачепив ногою пляшку з під пива. Відштовхнувши її якомога далі у кущі, я йшов уперед, аж поки не вийшов на дорогу.

Місто Дніпрослав, про яке казав той чоловік, справді виправдовувало свою назву. Усі машини та будинки нагадували якусь новітню епоху третього тисячоліття, тільки більш цивілізовану, ніж у наш час. Про дивні машини, які навіть важко описати словами, я вже казав. Будинки були із дивними круглими та трикутниковими вікнами, а скло блищало на сонці різноманітними кольорами, нагадуючи неонові надписи у залах гральних автоматів. Я придивився ближче до однієї жовтої машини, але нічого не міг розгледіти у салоні. Ззаду не було жодної вихлопної труби і не було видно де відчиняється багажник, якщо він взагалі був у цій моделі. А людей взагалі наче не було. Трохи постоявши на місці, я вирішив зайти в приміщення одного із будинків щоб поговорити з людьми.

Проте, я не встиг і зробити два кроки, коли мені на зустріч вийшло кілька людей, що розмовляли між собою.

— Перепрошую, а ви не підкажете, як називається це місто? — спитав я, не вагаючись.

Спочатку вони на мене здивовано подивилися, наче перед ними стояв психічнохворий чоловік який щойно втік із відповідного закладу. Одна жінка навіть відступила на кілька кроків назад, наче боялася, що я зможу її дістати.

— Дніпрослав. Одне з найкрупніших міст в Україні. Невже ви його не знаєте? — не вірив чоловік.

— А Дніпропетровськ де?

Я розумів, що ставлю одне тупе питання за іншим, але нічого не міг поробити. В цій ситуації необхідно досконало розібратися.

— Вже двадцять років, як його немає. Змінили назву.

— Як змінили назву? Дніпропетровськ існує більше двісті років і ще стільки буде існувати, якщо не більше. Невже частину «петровськ» вирішили змінити…

— Підемо звідси, — тихенько сказала жінка. — Він під кайфом, хіба не бачиш? Просто дезорієнтувався…

— Стривайте! — розпачливо вигукнув я. — Двадцять років тому, Україна лише наближалася до незалежності. Раніше думали призначити назву Січеслав, але про Дніпрослав я майже не чув. Може ви підкажете, що тут відбувається? Де я опинився? Поясніть вже! Я не божевільний! Але вимагаю розумних пояснень цій фігні!

Вони йшли вперед, не обертаючись і я відчував в середині себе неймовірну лють, яка рвалася на зовні.

— Який зараз рік? Дві тисячі дев’ятий? Світова фінансова криза! Ви ж повинні були чути про неї! Прогнозують, що вона завершиться у дві тисячі дванадцятому році. Але тут все інше…

Я вже втратив всяку надію, з ними поговорити, аж раптом чоловік зупинився і обернувся до мене. Повільним кроком він повернувся назад і підійшов ближче, щоб краще розгледіти.

— Дві тисячі девятий рік, ви сказали? У вас провали пам’яті. Зараз дві тисячі дев’яносто восьмий рік. З поверненням, — додав він трохи співчутливо. — Шкода, що ви все переплутали. Але криза давно вже закінчилася, а місто трохи змінили.

В мене забракло дихання від несподіваної новини. Я стояв розгублений із відкритим ротом у прямому сенсі цього слова і мовчав хвилин п’ять. Несподіваний прихід такої неймовірної, безглуздої та ірраціональної інформації нічого хорошого не обіцяв. Крім того, чоловік, що на мене дивився, казав ці слова з таким упевненим, не вимушеним та серйозним виглядом, що я аж