Покарання - Роман Квант

— Та нічого… Цукор пробую…

— Який нахуй цукор?! А ну дай сюди!

Я несподівано вихопив з рук пакетик із білим порошком і принюхався. Сумнівів не було — це кокаїн.

— Дивно цукор пахне. І смак дивний.

Микола дивився на мене мутними очима, які просили цей порошок. Руки тягнулися до мене.

— Дай, — він хотів дотягнутися до пакету, але я відстрибнув назад.

— Звідки взяв?

— Даю сюди.

— Не дам, поки не скажеш.

— От гад… Ну добре… Я знайшов його під раковиною, приклеєним ізолентою, — відповів він.

— Та да, так я і повірив.

— Дай мені, чорт забирай! — Микола почав втрачати терпіння.

Я уважно подивився на його вираз обличчя. Було зрозумілим, що він щонайменше кілька разів відкривав для себе утопічний світ ілюзій за допомогою наркотиків. Але було ще дещо дивним і не зрозумілим…

— А ти не такий тупий, як здавався з першого погляду. Інопланетяни… Кому ти це втираєш? Коку поділимо навпіл.

Він почав заперечувати, відмахуватися і намагався вихватити пакет, але я діяв спритніше. Нарешиті ми домовилися і Микола дав мені понюхати порошок. Кожен із нас втягнув у ніздрі кілька разів.

— Давно приймаєш? — спитав я у нього.

Ми зачинили двері туалету, щоб до нас дісталися не відразу і сіли на підвіконня. Відверто кажучи мені було начхати, коли нас знайдуть і що станеться далі.

— Та нє, пару раз було… А ти?

— Новачок, значить. А я вже досвідчений ас у цій справі. Не раджу жартувати з цим, бо назад шляху немає.

— Мені по фіг…

Я встигаю прикурити і зробити кілька затяжок перш, ніж мене починає накривати віртуальністю. Усе зникає і перетворюється на абстрактне існування синьої субстанції. Я чудово її бачу, відчуваю, але не знаю, як себе поводити.

Синя субстанція існує повсюди. Вона оточує мене з різних боків. Проте, а ні страху, а ні паніки я не відчуваю. Лише ейфорійне, екзальтаційне захоплення новими можливостями. Я літаю над цією субстанцією, намагаючись вилетіти за її межі. Проте, виникає відчуття, ніби вона безконечна. Може це альтернативний світ із своїми правилами? Тоді повинні бути якісь живі істоти.

Уважно дивлюся на всі боки, але нічого окрім синьої субстанції не можу розгледіти. Правда у мене виникає таке дивне відчуття, ніби щось за цим приховується. Треба перейти на інший рівень. Знаходитися тут у таємничій атмосфері ірраціональності не дуже весело. Скажу більше — це дуже страшно та неприємно. Але я сам загнав себе сюди за допомогою психотропних речовин, щоб потім була можливість порвати із своїм паралельним життям Долини. Із майбутнім життям, яке тільки чекає попереду. Як подумаєш про такі речі, то відчуваєш приступи паніки та безконтрольного, всепоглинаючого королівства страху.

Далі стає ще цікавіше.

Я починаю ковтати усю субстанцію, намагаючись її вмістити у себе. Відчуваю, як мене роздуває, мов надувну повітряну кулю і від цього відкриття стає не страшно, а приємно і навіть блаженно. Я відчуваю, як усі атоми світу проходять крізь моє фізичне тіло. Аж раптом…

Сонячні промінчики пробиваються крізь густе зелене листя клену і падають на закриті повіки, що здригаються час від часу. Легкий вітерець шелестить зеленим листям і створює приємну прохолоду для мого тіла, що

(я не вірю! Потрібно зупинити це дежа вю!)

лежить у грузлій, вологій багнюці, над якою літає тьма-тьмуща малесеньких лісових мешканців — комах. Ці комашки дуже кусючі та набридливі, як кандидати в президенти перед самими виборами. Кілька з них вкусили мене за обличчя і, ймовірно, саме це пробудило мою свідомість, що досить довгий час знаходилася в трансендентації…

…Зелений «Москвич» зупиняється на моє прохання.

СТОП!!!

Я повинен зупинити повтор. Змінити цей епізод сценарію.

— Дежа вю, — мовив я у голос.

Руки в мене тремтіли і я не знав, що казати далі. Чи почув мої слова водій? Чи може дещо змінилося?

— Чого ти стоїш? Сідай.

Я полегшено зітхаю, бо цього в минулому не було. Отже, тепер все піде не так. Принаймні на це варто сподіватися.

— Ти маєш рацію, — несподівано каже водій за кермом.

Я здивовано на нього дивлюся. Той самий вусатий дядько Михайло, що підвозив мене до Дніпропетровська. Проте, водночас, щось мені здається дивним і не справжнім. Ніби все і натурально і так реалістично і одночасно щось явно не так. Якісь декорації існуючого світу змінені без мого відому. Тобто, відбулося порушення звичайного кроку подій.

— Дійсно, все піде не так, як ти цього хочеш. Тепер гра йде за моїми правилами, — знову говорить водій і я вже розумію, що це не той сільський дядько, з яким я зустрічався в минулому, а лише маскування.

Таємничий незнайомець ховав своє обличчя за темним склом авто.

Дверцята авто відчиняються і незнайомець пропонує сісти на переднє сидіння. Я мовчки дивлюся на нього, а потім сідаю у машину. За кермом сидить ніякий не Мішко, а дівчина. Молода вродлива дівчина.

Долина.

Дівчина з майбутнього життя.

У мене перехопило дихання.

Я лише мовчки дивився на жінку і намагався усвідомити, як її появу тут можна пояснити. Але в такій екстраординарній ситуації не було жодних пояснень. Я продовжував дивитися на дівчину, не знаючи, що казати і як себе взагалі поводити. Може це чергове галюциногенне видіння?

— Остапе, прийшов час поговорити, — сказала вона голосом справжньої Долини.

І я їй повірив у ту мить.

— Невже це ти… Долина? — здивовано спитав