Стара холера - Володимир Лис
«Не розійдемося», – сказав хтось Лізі.
Той «хтось» останнім часом надто часто став навідуватися до неї.
Ліза не підозрювала, що це говорить до неї її друге «я». А може, частинка першого «я», яку вона мовби комусь позичила, і тепер їй повертали його. Повертали, щоб вона пізнавала себе?
Доки вони чекали, щоб їм принесли замовлення, Максим спитав, чи раніше Ліза любила носити такі хвостики.
– Любила, дуже любила, – відповіла Ліза.
Насправді ж вона завжди любила стригтися коротко і навіть сперечалася з мамою Павлиною, яка хотіла, щоб у доньки-внучки було пишне, розкішне волосся. Відпускати довге почала недавно, коли одного разу згадала маму Павлину. Згадала той день, коли їй захотілося бабусю називати мамою. Тоді вона була ще школяркою. Тоді…
– Якщо ти так хочеш, – сказала бабуся Павлина, – називай і мамою. Хоч твоя справжня мама ще приїде, от побачиш.
– Ти вже приїхала, – вперто сказала Ліза. – Я хочу, щоб ти вже приїхала, мамо.
Тоді мама Павлина відвернулася, й Ліза зрозуміла, що на очах у неї з’явилися сльози. Їй стало незатишно, наче раптом подув легкий, але холодний вітерець. Вона підійшла й пригорнулася до бабусі Павлини, котра стала мамою. Бабуся-мама була теплою, і Лізі стало тепліше. Тепліше. Мов маленькому пташеняті у мамиптахи під крилом.
«Тепліше», – подумала тепер Ліза.
І сказала вголос:
– Насправді я не любила носити хвостики.
– Отже, я першим їх побачив, – посміхнувся Максим.
– Справді, чисто хуліганська витівка.
Вони помовчали. Зайшла офіціантка й поставила на стіл фужери, хліб і салати, поклала виделки й ножі.
«Вона, певно, не вперше бачить тут Максима, – подумала Ліза. – Котра я в його колекції? Перша Попелюшка?»
– Лізо, я буду відвертим, – сказав Максим. – Я підозрюю, що ви вже дещо знаєте про мене. А може, й більше, ніж дещо. Правда?
– Правда, – сказала Ліза.
– Дякую. Але я, по суті, нічого не знаю про вас. Те, що ви знаєте про мене, ні до чого вас не зобов’язує. І ніяких потаємних планів щодо вас у мене нема. Крім одного. Але я скажу про нього потім… А сьогодні я хотів би дещо і про вас дізнатися. Якщо ви, звичайно, захочете розповісти…
Ліза глянула на нього:
– Що розповісти?
– Що захочете…
– А якщо не захочу?
Максим промовчав. Зважував, що відповісти? Мабуть, не зважив, бо сказав:
– Ось, здається, нам нарешті несуть вино…
Розділ 24
Максим Качула відвіз Лізу до її будинку і поїхав додому, в лісовий маєток біля приміського села. Він сам вів машину, свого надпотужного модернізованого «хаммера». Після того як вернувся до міста, міг заїхати в офіс, взяти охорону, але не став цього робити. Нехай, полоскоче трохи нерви, тільки й усього. Він знав, що за його пересуванням стежить потужна конкуруюча група, втім, як і вони за своїми найбільшими конкурентами. Знав також, що одне з найсильніших кримінальних угрупувань, не тільки в столиці, а й усій Україні, багато б дало, щоб його виловити. Нехай. На зустріч із Лізою він мусив, повинен був поїхати сам. Треба й завершити цей день на такій же ноті. Джип мчить чудово, машина броньована, скло куленепробивне. Дістав пістолет, поклав перед собою. Чи він просто боїться? Боїться, щоб щось не трапилося саме після такої зустрічі…
Знав, що чим далі від’їжджатиме від міста, тим траса ставатиме вільнішою від транспорту. Коли зверне на бічну, взагалі їхатиме «в гордій самотності».
За його плечима – сьогоднішній день і життя, в якому було перемог більше, ніж поразок. Вдалих нейтралізацій більше, ніж ситуацій, де його перегравали. Ситуація, в яку потрапив він, випадала з усього можливого. Саме так, з усього можливого. Досі він вважав, що все підвладне його розуму. Потужному розуму, що визнає, хай із якоюсь долею іронії, він сам, визнає (що для нього дуже важливо) його вітчим, визнають його конкуренти. Ті, хто вже бореться з ним, і ті, з ким він ще боротиметься в майбутньому. То в чому ж річ?
У нього було багато жінок для тіла. Гарного, сильного тіла, яке має свої фізіологічні потреби. Він жива людина й реагує на інших людей, надто жінок. Він сміявся, що є закон «Ось ця моя». Досі закон спрацьовував безвідмовно. Іноді треба було тільки подати сигнал – для тих, хто його знав, чи інший сигнал – для тих, хто його не знав, але інтуїтивно відчував, з якої він породи. За фізичними даними і соціальним станом. Вони відгукувалися на його поклик, корилися його примхам і бажанням, крім того, вони самі бажали його примх. Іноді треба було пофліртувати, поінтригувати, погратися, якщо дамочка належала до вищого рівня. Таке манливо більше подобалося. Знав, що його зв’язки несерйозні. Вони це не завжди знали, але їхні знання не мали жодного значення. В його колекції були тільки вродливі, вродливі й багаті або менш вродливі, але з родзинкою.
Бізнеследі, доньки відомих просто бізнесменів і навіть одного олігарха, так звані мисткині (актрисульки, художниці, одна відома скрипалька), політиканші, нарешті, дорогі повії – вони пройшли через його життя, частина через постіль, були використані й забраковані, декотрі ображалися, але зберегли хто захоплення, а хто повагу. Хто й острах, який тішив його. Страх перед ним лишав свою тінь, і вона бігла, як вірна йому собачка. Він мав репутацію одного з найбажаніших женихів, але водночас одного з найуміліших, найпотужніших коханців. Таким він мав лишатися ще якийсь час, доки не поведе під вінець ту, яку в їхній сім’ї виберуть. Тоді він, Максим Качула, набуде трохи іншого статусу. Новий статус буде як дорогá обручка на пальці.
Він побачив цю дівчину на київській площі, про яку не часто згадують у пресі. Це був один з небагатьох випадків, коли мусив сам під’їхати до фірми, з якою треба вирішити термінове питання. Не його представникам, а йому самому. Потрібно було його негайне втручання, бо ситуація виходила з-під контролю. Був бунт малої сошки, котра не
