Присмак волі - Володимир Кільченський

Посунулась ближче до дороги і десятка Рівного, зробили засідки в кущах та за деревами, і кожен став облаштовувати собі місце захисту.

— Андрію, будемо стріляти, доки є набої, а потім — стіна на стіну... — промовив Іван.

Побіля них і решта козаків перемовлялися, раз од разу поглядаючи на понівечену дорогу, на якій доведеться тримати бій. Рівний підвів двох козаків, щоб допомагали заряджати мушкети. Друзі познайомилися з Петром Ласкавим та Павлом Годиною, порадилися, якім спільно діяти під час стрілянини. Андрій оглянув зброю хлопців і, залишившись задоволеним її станом, віддав свого мушкета та ладівницю Павлові. Той покрутив їх і також задоволено хмикнув. Стрілятимуть Андрій та Іван, а в разі необхідності мінятимуться, а можливо, всі будуть битися на шаблях.

Усіх помітно морозило: чи то від хвилювання, чи то від вранішньої прохолоди. Та от нарешті залунали десь збоку вигуки:

— Ідуть, сунуть ляхи! Тримайтеся, хлопці!

Зліва від них уже було чути постріли, і стрілянина підкочувалася ближче, ставала гучнішою, а від колони чужого війська, що рухалася на них, чувся якийсь загрозливий гуркіт, змішаний із сотнями криків людей, які зійшлися в борні на вузькій смузі землі.

Польське військо вело наступ широким обозом — по два, а де й по три вози по боках, і, незважаючи на постріли, від яких валилися десятки людей і коней у запрягах, вони не могли зупинитися від тисняви люду та возів, які рухались і притискали передніх іззаду. Нарешті до засідки десятки Рівного пробилися верхові драгуни та вози, і хлопці, кожен вибравши ціль, почали стріляти по них з мушкетів. Із возів вели вогонь з гармат, а піші поляки дружньо палили по козаках, що сиділи у засідках.

— Бийте по конях! По конях стріляйте! — волали десятники. — Не давайте їм рухатися! Бийте коней та гармашів!

Загальний бій втягнув людей у цей шалений вир смерті, і Андрій з Іваном уже не бачили один одного, а тільки сердито кричали на своїх помічників, коли вони хоч на декілька секунд затримувалися з подачею заряджених мушкетів. Валка возів зупинилась, і спішеним полякам, які йшли посередині, нікуди було подітися. Вони, засівши за возами, посилили стрілянину по засідках. Уже деякі поляки перелазили через вози і нападали на козаків.

— Хлопці! Скоро на шаблях! Не відходимо, бийте ближніх! — лунало з усіх боків, і незрозуміло було, хто кричить.

Андрій сліпо виконував усі накази, і вже не один яскраво одягнений жовнір упав від його влучно посланих куль.

— Скоро набої закінчаться! — волав Павло, але Андрій нічого не чув, а тільки раз за разом простягав руку за зброєю.

— Усе, усе, Андрію, немає зарядів! — почув він крик Павла просто в вухо.

Закінчилися набої і в решти козаків, тепер Рівний, тримаючись за закривавлену щоку, заволав на всю горлянку:

— Шаблі, шаблі наголо!

До їхньої засідки уже бігли рудовусі жовніри з оголеними шаблями, щосили горлопанили:

— Кришіть холопів, Польська — з нами!

Тут Андрій відчув поряд плече Івана, який, вимахуючи шаблею, і собі кричав:

— Разом, разом, Андрію! Павле, Петре, стоїмо разом!

Постріли звідусіль стали затихати, і лише коли-не-коли бабахкали гармаші з обозних возів, які вціліли від козацьких куль. А навкруги вже заполонили вранішнє повітря звуки сотень шабель, що весь час шукали собі в жертву людське тіло і знаходили його, бо щосекунди лунали передсмертні викрики поранених та забитих людей, які вступили у двобій.

Високі на зріст, міцні польські жовніри швидко зійшлися з десяткою Рівного, і він сам першим кинувся на переднього жовніра, зав’язалася рубка. Тут підоспіли ще поляки, і Андрію дістався кремезний молодий жовнір. «А гарні хлопці ці поляки, не те що татари кривоногі», — чомусь подумав Андрій, і дві шаблі закрутилися в смертельному двобої.

Поряд бились Іван та Павло, яким також дістались дужі поляки, що вміло володіли шаблями. Де-не-де було чути звитяжні крики польських вояків, а то вже козацькі голоси сповіщали про свою перемогу.

— Отримуй, бодай тебе жаба вбрикнула!.. Більше не ходитимеш сюди! — лунали крики козаків, які перемагали поляків.

Андрій ніяк не міг зачепити свого супротивника і вже бачив, як той задоволено посміхався, з силою відбиваючи випади у свій бік. Іван у цей час поранив свого супротивника у груди, і той звалився піддерево, волаючи від болю.

— Хлопче, не візьмеш його один! Завзятий він у тебе! — звернувся Іван до Андрія і збоку зачепив жовніра по нозі.

Але той не падав і продовжував відбиватися від уже двох козаків. Андрій помітив позаду польських вояків, а до них бігло ще більше десятка жовнірів. Побачивши небезпеку, Андрій зосередився і зумів поцілити супротивникові у плече. Той, упустивши шаблю, відбіг трохи та упав набік, закриваючи рану на плечі рукою. Андрій в гарячці бою хотів добити його, але товариші жовніра вже добігли до пораненого ворога.

Тут уже Андрію та його хлопцям стало непереливки від кількісної переваги поляків, котрі насідали і билися, як загнані у кут хижаки. От коли Андрій повною мірою відчув, що таке козацький вишкіл та вміння, і одразу згадав усі козацькі бойові хитрощі, які йому підказували Симеон, батько та інші вправні вояки.

Поряд уже нестямно ремствували козаки, бо на кожного з них випало по два, а на декого і по три дебелих польських жовніри з довгими прямими шаблями. Андрій поряд з Іваном та Павлом Годиною оскаженіло відбивався