Сюрпризи долі - Єва Гата
— Що з того? Каже, що його діти вже виросли і усі зобов’язання перед сім’єю виконав, тепер час жити для себе і хоче ще раз відчути щастя.
— Бідна Олена, я її попереджала, — награно зітхнула, — ненавиджу повій, моя воля, усіх їх би винищила. Вони без усякого сорому лізуть у ліжко, як блощиці.
— Погоджуюсь, Олені зараз нелегко.
— Як можу, так і допомагаю, кожен день вислуховую її плачі. Боюся, чого доброго, ще щось втне.
— Що ти маєш на увазі? — злякався Олесь.
— В неї така депресія, що можна очікувати чого завгодно.
— Це небезпечна хвороба.
— Мені здається, що вона почала випивати, — поглянула стурбовано на чоловіка.
— Ну і ну, — похитав головою Олесь.
— Останнім часом вона поводиться неадекватно.
— Їй треба когось знайти.
— Що ти, це не з її характером, — упевнено промовила Марина.
Майже за рік вражаюча новина облетіла їхнє товариство: в Олени з’явився заможний кавалер, і тепер вони вдвійко райзують по світу. Марині подобалося грати роль порадниці, допомагати нещасній покинутій жінці, а виявилося, що нещасна подруга помочі більше не потребує. Вона навіть образилася на Олену, що та не поділилася з нею своїми звитягами. Відтоді стосунки між приятельками охололи. Вони усе рідше бачилися, а згодом і остаточно розійшлися.
— Я вже давненько не бачила в тебе Олени, — запитала якось Марину її сусідка.
— Не те слово! Поки нікого не мала, ридала в телефонну трубку щогодини, а як вже ми стали не потрібні, то і забула старих друзів, — виливала жалі Марина. Скільки років ми разом, а тут за останні два — ні духу, ні слуху.
— Люди не пам’ятають добра.
— Навіть не познайомила зі своїм залицяльником, наче ми чужі, — процідила Марина.
— Теж мені, наївна. Навіщо їй з ним когось знайомити? Таке щастя перепадає не кожному. Ще чого доброго відіб’ють.
— Та кому він потрібен? — обурилася Марина.
— Не кажи, певний ризик є. Де ж вони познайомилися?
— Я так розумію, що у Франції.
— Щось пригадую, ти мені розповідала. Я вже забула.
— Довга історія. Коли ще Олена була разом з Георгієм, до них приїхав в гості один француз. Я його бачила лише раз в ресторані на ювілеї Жоржа. Усі запримітили, що в Олени з ним фіглі-міглі.
— А француз гарний? — загорілися цікавістю очка сусідки.
— Такий нічого собі, видно аристократичне походження.
— І тепер вона з ним?
— Та ні з іншим французом, кажу, що довга історія.
— А між тим першим французом і Оленою щось було? — завмерла від цікавості сусідка.
— З ним нічого не вийшло.
— Чому?
— Виявилося, що він одружений. Як же його звали? Дай-но пригадати. Здається, Жан, саме так. Ми з нею мало про нього говорили.
— Олена не хотіла розповідати?
— Спочатку не хотіла, а потім дещо видусила.
— А чого вона туди поперлася?
— Хто її знає, захотіла до Франції, ще й сподвалася, що Жан має до неї якісь почуття.
— І покинула б Георгія?
— Ніколи в світі. Побула б тиждень і повернулася. А тут така несподіванка — Жан одружений. Добряче дістала тоді по носі.
— Вона переживала? — не вгавала сусідка.
— Та якби тільки це. Коли повернулася, то знайшла записку від свого благовірного, що він її покидає.
— Ще один удар, — зітхнула сусідка.
— Отоді зрада Георгія затьмарила все.
— То вона поїхала до Жана ще при Георгію?
— Так.
— Важко пережити таке повідомлення, — зітхнула приятелька.
— Ми всі кинулися їй на допомогу. Що казати, поводилася неадекватно, могла ж викинути якогось коника.
— І довго мучилася?
— Майже рік.
— Так кого вона кохала — Георгія чи Жана, ніяк не зрозумію?
— Той Жан був лише тимчасовим захопленням. А все життя заглядала безперестанку до рота Георгію, говорила його словами, коротше, жила його життям.
— А Георгій її любив?
— Дай спокій, чоловіки не в змозі когось любити. Їм одне на думці.
— І все ж таки він напевно її кохав, раз одружився?
— До чого тут одруження, — розчервонілася Марина, — мало хто дурниці робить. Спочатку здається, що є почуття, а з часом вони зникають і залишається голий обов’язок.
— Мені видається, що їх єднав не лише обов’язок, — наполягала сусідка на своєму, бо зауважила, що Марину це дратує.
— Гарантую, що нічого, — вибухнула Марина, — хто-хто, а я знаю. Він ніколи до неї не повернеться.
— Гаразд, а звідки взявся новий кавалер?
— Він виявився сусідом Жана. Звуть його Пантелій.
— І як розвивалися їхні стосунки?
— Вона з ним познайомилася у Франції, нічого про нього не розповідала, аж раптом недавно вигулькнув. Виглядає, що, в них почався роман.
— Та навіщо їй Георгій? Таке приниження вибачить не кожна. Кажеш близько року бідненька мучилася? — продовжувала приятелька грати на тій же струні.
— Як з’явився новий залицяльник, то її як підмінили: з плакси перетворилася на неприступну фортецю.
— Вона розповіла тобі про нього?
— Нам її постійно було шкода, співчували їй, намагалися щохвилини допомогти. Аж тут якось приходить і заявляє, що наші
