Смак свіжої малини - Ізабелла Сова

— А співбесіда?

— У понеділок, рівно о дванадцятій.

23.09. — І дуже добре, — схвалив Лешек, — будеш менше перейматися.

Я зустріла його дорогою з універу.

— Все це відбувається якось зашвидко, — я почала нервово тинятися кімнатою.

— Я теж маю для тебе несподіванку.

— Знаєш, кого народила Брукі?

— Донечку, але я не про це.

— Я перетворилася на слух.

— Справа виглядає так. Є халтура, від понеділка. Супроводжувати туриста з Данії. Він башляє п'ятнадцять злотих на годину. Я сам з радістю взявся б, але знову їду, — Лешек скорчив міну а-ля «Запитай мене, куди я їду!»

— І куди ти їдеш?

— До Льйорет де Мар. — Тепер Лешек скорчив міну, яка мала означати «Запитай, чого я туди їду».

— І чого ти туди їдеш?

— Я, здається, закохався.

— Половинка?

— Схоже на те.

— Ситуативна чи моделінова?

Він покрутив головою.

— Третій різновид.

— Тобто?

— Ота, найсправжніша. Половинка банана. Зустрічаєш її — і розумієш, що пропав. Бо це половинка і край.

24.09. Північ, а я не годна заснути. Цілий день сушила собі голову над завтрашньою співбесідою і над роботою. Це занурило мене в такий стрес, що я змінила тему роздумів (трохи з допомогою прамолану). Тепер думаю про Лешека та його половинку. Яка вона, а радше який? Напевно, не мусить нічого в собі змінювати. І до всього пасує.

25.09. До молочного бару «Барселона» і до дорогої кнайпи на площі Казимира. До сльотавого Ринку й до сонячного пляжу. Ідеал. О Боже, вже ранок! Восьма, а о дев'ятій починається робота. Так, душ. Що одягнемо? Сірий костюм, бо ж співбесіда. Ні, я ж буду супроводжувати туриста. Тоді міні і шпильки. Але в такому прикиді я не маю шансів на співбесіді. Маю. Сіра сукенка до колін, наверх піджак. Застебну його під горлом, волосся в ґульку — перетворююся на жінку науки. Скидаю піджак, розпускаю волосся — і проявляється жінка-вамп.

Бляха, майже пів на дев'яту. Ще раз гляну у дзеркальце. Останній мазок помади (перед співбесідою зітру) і ходу!

4.10. Це був несамовитий тиждень. А радше дев'ять із половиною днів.

Дев'ять із половиною днів

Захекана, добігла до пам'ятника Міцкевичу, акурат, коли дзиґар закінчив вибивати дев'яту. Швидкий обхід довкруж Адама, і виглядаємо високого білявця з обличчям, позначеним добробутом (опис Лешека). Чи розпізнаю я його серед інших? Оббігла Адама ще два рази. Його немає. Зараз дев'ята нуль три, а вони полюбляють пунктуальність, оті данці. Почекав дві секунди й пішов. Але куди він міг піти?

— Ти, певно, Малина? — озвався хтось наді мною. — Перепрошую за запізнення, були жахливі пробки.

Я обернулась і побачила чи не двометрову постать у сірих штанях. Під тонким светром з норвезьким візерунком клубочилися десятки біцепсів, трицепсів, триголових і дельтовидних плечових і грудних м'язів, прямих і косих живота, а також найширших спинних. У сумі понад дев'яносто кілограмів сплетінь, розгалужень і вузлів, щедро задрапірованих на потужному скелеті. Поза тим, припечене морським сонечком обличчя білявця, безтурботні блакитні очі, міцне підборіддя й ніс: прямий, короткий, скандинавський. Новочасний символ безжурності й добробуту.

— Пан Яспер Педерсен? — простягла я руку.

— Просто Яспер, — він зиркнув на мою долоню. — Я повинен її поцілувати?

— Досить міцно потиснути. — «Привітання позаду». — Що ти хотів би оглянути в нашому прекрасному місті? Куди хотів би сходити?

— Може, до якогось бару з киснем? — пожартував він.

— Ти, певно, їхав через Алеї?

— Якщо це можна назвати їздою. Два кілометри на годину.

— Жах, правда? — запитала я, не приховуючи гордості.

— Ви повинні встановити в таксівках протигази, — всміхнувся він.

— Тиждень-другий — і звикнеш.

— Якщо доживу. Так і відчуваю, як мене зусібіч атакують мільярди вільних радикалів.

Ех, ви, скандинави, в голові у вас паморочиться. Певно, від надлишків кисню. Я, либонь, скорчила грізну міну, бо Яспер швидко додав:

— Це тільки жарт, Малино. У нас у Копенгагені теж є пробки й мільярди вільних радикалів.

— Справді? — я зобразила великий подив. — Добре. Куди підемо?

— Я охоче щось з'їв би.

— Є якісь спеціальні побажання? Китайська кухня? Мексиканська? Італійська?

— Я волів би звичайний сніданок. Ну знаєш, без паростків сої, спагеті й соусу чилі.

Я відвела його до вегетаріанської їдальні. Для нього ми замовили чотири порції яєчні й відро пластівців із молоком. Для мене соєву каву.

— Що ти поробляєш у Польщі? — поцікавилась я.

— Власне кажучи, нічого. Відпочиваю, обдивляюся — просто вікінг на вакаціях.

— А чому саме Польща?

— Розумієш, я об'їхав шмат світу, відвідав Північну Америку, Індію, Нову Зеландію. А тут ніколи не був, — він перепрошувально всміхнувся. — Подумав, що зрештою мушу побачити, хто це нам отруює Балтику, вбиває безборонних медуз.

— Ви, скандинави, такі ніби екологи, а до китів не маєте жалю.

— Це не ми, це норвежці. Два різних народи, як росіяни й поляки. Ніби слов'яни, а скільки різниці! Візьмімо, приміром, алкоголь. Пересічний росіянин п'є більше.

— Але світовий рекорд за нами, — похвалилась я.

— Я чув.

— Що ти ще знаєш про Польщу?

— Небагато. Самі гасла з енциклопедії: Шопен, Валенса, полонез, Сенкевич, Кєсльовський. Ну і, звісно, папа, квашені огірки й польська шинка. Це, мабуть, усе.

— Зовсім не мало. Я не знаю стільки про Данію.

— А що ти знаєш?

— Що? — замислилась я. — Андерсен, Гамлет. Звісно, Ларс фон Трієр і банди Ольсена. Хіба не дивно, що людина стільки знає про Америку, яка лежить за тисячу миль звідси, а не знає сусіда з-за межі?

— Що тут дивного? Американці — великі спеціалісти із самореклами.

Ми допили каву, і я мусила бігти на співбесіду. Яспер зголосився скласти мені компанію.

— Я огляну один із найстаріших університетів, а тобі буде веселіше. Лічильник, ясна річ, клацає.

Я ще ніколи не одержувала грошей за участь в іспиті. Але якщо Яспер хоче платити… Довелося чекати якихось п'ятнадцять хвилин. Яспер робив вигляд, що читає оголошення, а я робила вигляд, що не хвилююся. Раптом двері прочинилися.

— Просимо, Малинко, — професор широко всміхнувся, демонструючи порожні місця по кутніх.

Я ввійшла. Мені задали кілька питань, я відповіла, що хочу писати дослідження на тему інтеграції та співробітництва балтійських держав. Це спало мені на думку в останню хвилину.

— Це була б робота з межі соціології, управління та екології. З використанням найновіших статистичних даних.

— Чудово, — втішився ректор, затятий еколог і шанувальник статистичних даних.

— Це все, пані Малино. Дякуємо.

Я вийшла.

— Все? — здивувавсь Яспер.

— Гм. Кілька простих питань — і по змаганнях.

— Мені завжди казали, що поляки дуже закомплексовані. А ти така розкута.

— Я тільки прикидаюся розкутою, а