Смак свіжої малини - Ізабелла Сова

— Ми знайомі, — простягнув йому долоню Вальдек.

— З тренажерного залу, — додав Томек.

— То що, ходімо під сцену? — запропонував Лешек. — Зараз почнеться концерт.

Ми рушили, і саме тоді я побачила віддалік чорну перуку афро.

— Евко, він там, — шепнула я, щоб інші не почули. — Кілґор.

— Я бачу.

— Я маю підійти?

— Якщо не підійдеш, цілий рік шкодуватимеш. Краще пересвідчитись.

— Я зараз повернуся, — запевнила я. — Не кажи іншим.

— У разі чого ми під сценою. Біжи, бо він знову зникне. Я пірнула в натовп. Ще встигла почути, як Лешек запитує Евку:

— А де Малина?

— Рушила стежиною Білого Кролика, — почула я і була вже на Шевській.

Почала протискуватися межи людьми. Ніде не видно чорної перуки. Може, він її скинув? Як я тепер його впізнаю? Ні, є! Стоїть до мене спиною. Роздивляється навсібіч. Я поволі наблизилася. Стала зразу за ним і запитала:

— Кілґоре?

Він обернувся, зиркнув на рожеву перуку, яку я стискала в руці.

— Малино.

* * *

— Я шукав тебе, — шепнув він, а я відчула, як пульсує мені у вухах. Тільки б мене не вхопив інсульт. Саме тепер, коли щось справді починається.

— Я чекала п'ятнадцять хвилин, а потім долучилася до своїх.

Він покрутив головою.

— Я шукав тебе тоді, в серпні. Був у тебе, але ти змінила адресу. Мені відчинив якийсь «качок» із ланцем.

— Це Вальдек, новий квартирант.

— Він не сказав мені твою адресу.

— Він був злий на мене і хотів помститися, — пояснила я.

— Потім я зайшов до універу, але ваша секретарка була страшенно незосереджена.

— Вона переживала смерть доктора Клюски. — «Звідки в мені стільки розуміння до інших?» — Треба їй вибачити.

— Врешті я колись зустрів тебе на Ринку, — тягнув Емек. — Хотів підійти, але ти була з таким білявим велетнем штибу Лундґрена. Весела, щаслива.

— Це мій шеф, а тепер чоловік подруги. Я водила його по місту.

— Зрештою я згадав, що маю твою електронну адресу. Вирішив написати, але тут раптом на хвилинку заліз до чату. Решту ти знаєш.

* * *

Десять, дев'ять, вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один, нуль!!!

Вгору полетіли корки від шампанського, пляшки, шапки, перуки, шалики, навіть куртки, а на небі розквітли сотні феєрверків.

— Всього найкращого в новому році, — шепнув Емек, — щоб я вже ніколи не мусив чекати.

Ми стояли, міцно пригорнувшись одне до одного, не помічаючи ні криків натовпу, ні вибухів петард, ні струменів шампанського, що лилися на нас зусібіч, ані навіть феєрверку.

1.01. Я прокинулася близько першої.

— Нарешті, — озвалась Евка. — Емек телефонував уже зо п'ять разів.

— Чому ти мене не розбудила? — Я поволі виповзла з-під ковдри і сіла на край ліжка.

— Думаєш, це легко?

Я торкнулася долонями до голови. Один великий колтун із волосся, лаку й шампанського. А над вухом самотня шпилька. Зиркнула на ноги, що визирали з-під закороткої сорочки. На лівій литці величезний синець. На правій — рана, певно, від пляшки.

— Рахуємо втрати? — запитала Евка. — У мене теж синець на коліні. Хтось жбурнув об землю пляшкою, і в мене влучило осколком. Найдивніше, що шкіра розтята до крові, а колготки цілі. Це новочасна технологія. Чого ти так сидиш?

— Бо я себе якось дивно почуваю, — я знов обмацала голову.

— Бодун? — підказала Евка.

— Ні, я пила тільки шампанське. Що ж це може бути?

Грип? Ні, бо в мене не викручує кістки. Може, це пухлина мозку, як у Клюски? Але чи відчувала б я тоді спокій? Власне, спокій і щось іще. Вже знаю, відсутність порожнечі! Її немає, немає. Вона просто зникла, без сліду!

* * *

— І яке це відчуття? — запитав Емек. Ми сиділи на кухні, приклеєні одне до одного, як дві пластилінові кульки. — Приємне?

— Радше дивне, як щойно протезований зуб. Увесь час торкаєшся язиком до місця, де раніше була ямка, намагаючись звикнути. І знаєш що?

— Знаю, — закінчив Емек. — Тобі трохи бракує тієї порожнечі.

2.01. Я відчула ще щось. Урешті, вперше за сотню років — що я кажу, за тисячу! — я відчуваю себе завершеною цілісністю. Самодостатньою. Незалежною. Вільною, як метелик.

— Це означає тільки одне, — виснував Лешек після довгих роздумів. — Що ти нарешті зустріла свою половинку. Справдешню половинку банана.

5.01. Що робить амбітна аспірантка на початку нового тисячоліття? Коли інші люди й надалі перетравлюють святковий біґус і говорять про опіки від петард, амбітна аспірантка згрібає до торби всі читацькі й вирушає в похід по бібліотеках.

— Доброго дня. Я хотіла б продовжити квиток.

— Прошу паспорт, старий квиток і заліковку, — продекламувала бібліотекарка. — Коли ви записувалися?

— Наприкінці вересня.

— Від того часу щось змінилося?

Чи щось змінилося? Мама одержала розлучення й заручилася з Губкою, Ірек утік до Німеччини, Йолька вийшла за Яспера, Евка зустріла велике кохання, Лешек зустрів велике кохання, Анка зустріла велике кохання, я зустріла велике кохання. Ну і не відчуваю порожнечі. І надалі.

— Ви мене чуєте? Я оговталася.

— Прошу?

— Ну, може, адреса, місце праці, цивільний стан…

Я глянула Емекові в очі. Він усміхнувся так, як це вміє тільки він.

— Ні, все по-старому.

Примітки

1

[i] Домовились (англ.).