Чужий і найрідніший - Інна Земець

- Лесик, привіт, мала! – чую як Тарас мені каже і до себе тягне.

- І тобі привіт, зірка, - неохоче відповідаю на обійми від його колеги відвертаючись.

Каже мені «мала» хіба що за звичкою, бо зростом я вже до його очей дотяглась. Все справдилось що він казав. Як в останній клас перейшла  - добрала собі зросту і моя фігура набула приємного вигляду. Взагалі, вже після тієї рятівної розмови почала на себе інакше дивитись, а згодом зрозуміла, що дарма на генетику лаялась. Тарас відліплюється від мене, розглядає з ніг до голови, компліментами закидає. Приємно, дякую, та оце зараз краще б від його друга приємні слова послухала:

- Тарас, а познайомиш мене зі своїми хлопцями? Я ж тепер ваша фанатка.

- Автографи проситимеш? – усміхається він.

От якби барабанщик свого схотів оставити, то може й не відмовила б, та Тарасу про це не кажу, просто відмахуюсь з усмішкою. Він тягне мене за руку, представляє своїм: Філ, Максим, Олег. Добре, чудово навіть, а з Русланом коли познайомить? Та він не поспішає, мушу сама запитати:

- А де ваш барабанщик подівся? І з ним познайомитись хочу.

- Русік, здаєтся, вже десь завіявся у жіночих чарах.

Зараза! Поки з усіма іншими віталася головне проґавила. Похмурнію, Тарас на мене уважно дивиться, аж голову на бік нахиляє.

- Сподобався тобі? – питає він. 

А міг би не сподобатись? Красивий як Бог, спокусливий як чорт. Нічого, сама вполюю, не треба мені підмоги. Кажу Тарасу, що хочу мати змогу вихвалятись, що з кожним учасником гурту особисто знайома та тікаю в натовп, коли його хтось з гостей відволікає. Виявляється, Руслан далеко не пішов, мандрує кімнатою у супроводі дівочих замріяних обличь, що скрізь за ним пересуваються. Прибиваюсь до того стада і вже за кілька хвилин ловлю його погляд. Ох і вміє ж дивитись! Очі переконливо обіцяють всі зірки на небі. Принаймні, до ранку. Сумніваюсь, що його стосунки зазвичай довше тривають. Диявольський талант що ритм відбивати, що очима їсти. Та не встигаю відповісти підходящим поглядом, як мої на мої плечі чиясь рука падає.

- Русік, друже, тут моя мала тебе шукала, хоче з усім гуртом роззнайомитись, - Тарас, аби тобі луснути, зі своїм «мала».

Руслан виривається з осади глибоких декольте і підходить до нас. Він не прихильник стриманих вітань, ніяких ручку поцілувати чи потиснути, одразу в обійми хапає:

- О, свої люди! То це і є знаменитий Лесик?

На тобі, я «мала» і «знаменитий Лесик», капець пристрасному роману, здається. Обійми міцні, приємні але короткі. Перекидаємось парою малозначущих фраз, висловлюю своє захоплення їх музикою і може ще б і продовжила далі йомі бісенят очима накидати, та Тарас мене не відпускає, а стояти з чужою рукою по-хазяйські на плечі покладеною і зваблювати водночас не виходить. Руслана хтось кличе, він маше нам на прощання і відбуває у супроводі свого клину пташок.

- Пішли, Лесик, пригощу тебе смачним коктейлем, - Тарас тягне мене за собою, тупочу за ним, бо не стану ж отару від Руслана відганяти.

Випиваємо кілька ковтків, думаю потиху збігти, та Тарас наче реп’ях причепився. Питань у нього більше ніж у екзаменатора в універі. Наче на співбесіді зараз, про все розпитує. Відповідаю, все чекаю коли його відволічуть, та бачу що Руслан вже добряче відволікся - обрав собі втіху, здається. Наче просто стоять, а іскрять аж на всі боки. Капець всім сподіванням, голосно зітхаю і повертаюсь до свого балакливого співрозмовника. Тепер вже можна і потеревенити. Та у мене теж питання є. Питаю про його друга, бо знаю що це і є його сусід, вони вже давно одну квартиру на двох винаймають. Виявляється, Руслан зараз в рекламній агенції працює, Тараса теж на підробіток підключив,  бо той хоч і має пристойну роботу в приватній клініці, а капітал накопичити хоче. Вони на ділянці, що Тарасу від дідуся у спадок перейшов, невеличкий готель будують. Не кожному гаманець дозволяє за кордоном відпочивати, то вони і облаштовують будиночки неподалік від річки, ще одну ділянку викупили, на третю націлились. Тарас каже що вже і кілька клієнтів у відпустку приїздили, мене запрошує. Дякую, може і відвідаю якось, особливо як гарна нагода буде:

- А часто ви там разом буваєте? Чи тільки майстри у вас там будують?

- Ні, більше ми самі робимо. Руслан сам майстер на всі руки.

Уявляю. Я б подивилась як він працює. Особливо влітку. Якщо ще й футболку скине. Та не встигла замріятись, як Тарас режим старшого брата увімкнув.

- Лесик, Русік чудовий хлопець, та на нього не заглядайся. Він як вітер в полі, а дівчат у нього як татуювань – не пара він тобі.

- А я заміж за нього і не збираюся, - теж мені, вартовий знайшовся, - А чого ти зі мною весь вечір стовбичиш? Людей повно навкруги, дівчата самі на тебе впадають, а ти наче ховаєшся.

- Ховаюсь, ти сьогодні мене рятуватимеш від цієї тусовки. Втомився, хочу з подругою час провести.

- А дівчина твоя де?

- Яка?

- Ну, постійна мабуть, якщо від решти жіночого товариства ховаєшся.

- Холостякую, просто настрою нема з кимось іншим балакати, - усміхається мені Тарас, - Лесик, дослухайся до моєї поради, не будуй планів на Руслана. Ти дівчина емоційна, чутлива, потім страждати за ним будеш. Нащо воно тобі?