Чужий і найрідніший - Інна Земець
Вчора однокласника любила, сьогодні Тараса кохаю. Як проводжав додому вже і плакати не хотілось, все думала який сором, що очі припухлі і червоні. Чого він такий дорослий? Ще й братом назвався. Він не брат, а мій лицар улюблений! Мілка ввечері телефонувала, допитувалась куди я з кафе поділася, попереджала що від дядька Івана прочухана отримаю. Хотілось до них у гості забігти щоб Тарасу подякувати, та не хотіла догану від її батька отримати, вирішила кілька днів перечекати. Та поки причаїлась, мій лицар до себе на квартиру повернувся. Скоріше б у гості на вечерю до них заїхав, скучила страшенно. Улюблені пісні в плеєрі слухала, мріяла як закінчу школу і він мене на побачення запросить. А чом би й ні? Сам казав – я красуня, то як буду повнолітня вже не матиме значення, що він на шість років старший. Мрія розбилася під час найближчої ж вечері. Тьотя Алла часто його питала, як на особистому фронті, та завжди відповідав, що він козак вільний як вітер, а цього разу відповів що зустрічатися з дівчиною почав. Звісно вона йому допит вчинила, хто така, як звати, всяке інше. Не досиділа до десерту, сказала що голова болить і втекла додому. Подруга тій моїй відмовці не повірила, запитувала що трапилось, та сама ж і здогадку винайшла – через однокласника ще страждаю. Розвінчувати її думки не стала, не казати ж їй що те кохання вмить зів’яло, тепер у брата її двоюрідного закохалась. І він мабуть закохався, бо вже за кілька місяців пообіцяв Кушнірам із собою свою дівчини привести. Я на ту вечерю не пішла, вигадала якусь причину і провела вечір і ніч заливаючи подушку сльозами. З тих пір уникала тих їхніх сімейних вечорів, не хотіла на Тараса з його причепою дивитись. А потім якось полегшало мені потроху. Щотижневі кіномарафони теж допомогли, як на пригоди Джона Маклейна подивлюсь – завжди настрій кращає. Як почались літні канікули, зібрались Кушніри на море, мене як завжди запросили. Бабуся і дідусь вже й не сперечалися б, бо звикли що тьотя Алла і дядько Іван мені за рідних стали, та сама відмовилась. Досить вдавати, що я їх родичка, час дорослішати. Як в останньому класі навчалась у хлопця з паралелі закохалася, він ще з минулого року до мене загравав, та якось не мала до нього цікавості, а тепер все змінилося. Зустрічались із ним аж до випускного, потім коли клопоту зі вступом до ВИШу було, то не до побачень стало. Все між нами само собою сталося – незчулися як дистанціювалися, а як нових знайомих і інститутах позводили, то і взагалі перестали згадувати один про одного. Сама про себе все знаю – закохатися мені часу багато не треба, я особа емоційна, а от зійтись реально та надовго – то інша справа. Мені простіше на відстані образ кохати, бо зблизу ті всі чари швидку розсіюються. От так і живу, від кіно до пісні і від уявного до іншого уявного кохання. Студентське життя веселе, сесії любила, на роботу влаштувалась, там нових друзів знайшла і нове велике кохання. Зустрічались майже рік, навіть думки були чи не з’їхатись, та якось не склалося. Відчула, що кохання проходить. Стала підмічати його звички що дратувати почали, недоліків повно познаходила – розбіглися. Та думку про те щоб жити окремо не полишала. Звісно, і дідуся і бабусю понад усе любила, та захотілося відчути як воно самостійно жити. Міла теж моїх думок собі підхопила, та в неї все простіше склалося – батьки квартиру купили. Подруга одразу запросила мене до себе жити, та то у дитинстві ще так-сяк припустимо у сторонніх людей стільки часу проводити, а мені вже двадцять. Знайшла собі підробіток і почала відкладати, вже за пів року почала пошуки квартири. Звісно, у своєму районі і шукала, щоб до своїх близько. Та й Міла поруч з батьками оселилася – всі хто треба неподалік будуть. Тарас досі десь на іншому березі Дніпра мешкає, та то мене ніяким боком не зачіпає. Міла, звісно, іноді розповідала про їх гурт, хто його нова дівчина, як справи на роботі, всяке інше, та слухала в пів вуха – не моє то діло. З квартирою пощастило неймовірно – господарі десь за межі країни поїхали, в одну кімнату всі свої речі стягли, а другу кімнату вирішили здати. Суму виставили більш ніж прийнятну, від бабусі і дідуся за п’ять хвилин пішки, до Мілки – в інший бік десять. Мої тому рішенню не зраділи, та зрозуміли і відпустили. Тим паче я до них через день ввечері заходила, скучити шансу не давала. Заходила б і щодня, та інші вечори з подругою чаювали. Вона якраз оклигувала від свого великого курортного роману. Поїхала влітку за кордон і українця симпатичного там стріла. Ще й киянина. Ще й неподалік живе.
- І от заради того треба було за кордон виїздити? Простіше було б у супермаркеті зустрітись – все одно між вашими будинками один і той самий.
- А кохання кордонів не має, де судилося – там і зустрілися, - усміхається Міла.
Мені насвистіла у вуха, що роман на курорті і закінчився, а сама щохвилини у телефон заглядає. Продовження чекає чи той роман і не завершувався? Поки мовчить, та подругу знаю – ще кілька днів і вибухне від перенасичення емоціями, вони в ній надовго не затримуються. І таки вгадала – ще й дві доби не сплинуло, а прибігла до мене переживаннями ділитися. Святославом її коханого звати, зателефонував, запросив, пропонує роман з курортного на палкий столичний з перспективою перетворити. Він це їй романтичніше підніс, та особливо міг і не старатись – Міла тільки того і чекала, бо вже по самі вуха втюрилась. А може і не втюрилась – схоже, справді покохала. За подругу радію, вона варта найкращого, а з її слів – такого і зустріла. Хай так і буде, та поки на слово повірю, бо їм не до знайомств з друзями, аби одне одним наголубитись до схочу. Представила мені його аж за місяць, коли потягла нас обох за собою на концерт. Спочатку йти не хотіла, а потім Міла переконала, бо на тому концерті кілька гуртів буде, а серед них і Тарасів. Давно його не бачила, чом би й ні? Шкода, що Міла з парою, а я поки холостячка, та дурня то все – друга хочу побачити, а тому байдуже з парою чи ні. Зараз у мене в фаворитах Крістіан Бейл, закохатися в когось в наших широтах поки не вийшло, тому Міла йде зі Святославом, а за ними третім колесом. Концерт проходив у невеликому залі, та місць порожніх не було, напідспівувались ми до схочу, а як Тарас з хлопцями вийшов, залом наче якась дивна хвиля пішла. Думала після їх пісень на сцену дівоча білизна полетить, та обійшлося – зима все таки. Виявилось, після виступів вечірка буде і ми на неї запрошені. Поки Міла на братових плечах висіла я свою шию ледь на барабанщика не звернула. Який же ж хлопець гарний! Зріст як у Тараса, а сам геть не схожий. Ширший, в татуюваннях від зап’ястку, футболка синя як його очі, чорнявий чортяка – чисте втілення стандартних уявлень про рок-зірку. Може їх гурт поки й далекий від топових позицій в шоубізі, та той Руслан на вигляд наче вже як мінімум двічі повний Олімпійський збирав. На кожній руці по дівчині, всім іншим, що доступу до тіла ще не отримали, таки погляди кидає, що ті двоє що до тіла прилипли мають ще міцніше за ного триматися. Аж самій захотілось до нього наблизитись, бо енергія від нього аж кімнатою пливе. Та не відтягати ж від нього дівок, щоб самій увіп’ятися – зачекаю.
