Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль
— Співчуваю, лікарю. Однак наша бесіда може виявитися важливішою за будь-який трактат. Між іншим, ми робимо якраз протилежне до того, що ви так справедливо засуджуєте. Ми охороняємо від розголосу чужі таємниці, що неминуче відбувається, якщо справа потрапляє до рук поліції. Вважайте мене партизанським загоном, що діє окремо від регулярних сил. Так от, сьогодні я приїхав до вас поговорити про містера Ґодфрі Стонтона.
— А що з ним трапилося?
— Ви ж його знаєте, чи не так?
— Він мій близький приятель.
— І знаєте про його зникнення?
— Зникнення? — суворе обличчя доктора навіть не сіпнулося.
— Він пішов із готелю вчора ввечері, після чого його більше ніхто не бачив.
— Він неодмінно повернеться.
— Завтра матч університетських команд.
— Мені начхати на ці дитячі забавки. Доля юнака справді мене турбує, бо я його знаю та люблю, а от регбі — це не для мене.
— Отже, я можу розраховувати на вашу допомогу? Мене також турбує доля містера Стонтона. Ви знаєте, де він?
— Ні, певна річ.
— Ви бачили його вчора або сьогодні?
— Ні.
— Якої ви думки про здоров’я містера Стонтона?
— Він абсолютно здоровий.
— Скаржився колись на нездужання?
— Жодного разу.
Голмс вийняв аркуш паперу та показав його медику.
— Як тоді поясните походження цієї квитанції на тринадцять гіней, сплачених минулого місяця містером Ґодфрі Стонтоном доктору Леслі Армстронґу з Кембриджа? Я знайшов її на письмовому столі Стонтона серед інших паперів.
Обличчя медика налилося кров’ю.
— Не бачу необхідності давати вам хоч якесь пояснення, містере Голмс.
Детектив сховав квитанції в нотатник.
— Ви, мабуть, вважаєте за краще давати пояснення офіційно, — зауважив він. — А я ж вам уже сказав, що гарантую збереження таємниці. Ви вчинили б набагато розумніше, якби цілком мені довірилися.
— Нічого не можу сказати про цю квитанцію.
— Чи мали ви від Стонтона якусь звістку відтоді, як він поїхав до Лондона?
— Ні.
— Ох, уже ця пошта! — скрушно зітхнув Голмс. — Учора ввечері о шостій годині п’ятнадцять хвилин Ґодфрі Стонтон надіслав вам термінову телеграму, яка, без сумніву, пов’язана з його зникненням, і вам досі її не принесли? Це — обурлива недбалість! Я негайно піду в місцеве поштове відділення та подам скаргу.
Доктор Леслі Армстронґ схопився на ноги, його темне обличчя аж пашіло від гніву.
— Я вимагаю негайно покинути мою оселю, сер! — сказав він. — І передайте вашому господареві, лорду Маунт-Джеймсу, що я не бажаю більше мати ніяких справ ні з ним, ні з його агентами! — він несамовито задзеленчав дзвоником. — Джоне, проведіть цих джентльменів!
Пихатий дворецький ледь не виштовхав нас, і ми опинилися на вулиці. Голмс засміявся.
— Ого, доктор Леслі Армстронґ — справді рішучий та енергійний чоловік! — сказав він. — А ще із успіхом міг би замінити професора Моріарті, якби спрямував свої таланти в інше русло. Отже, мій любий Ватсоне, ми самотні та покинуті в цьому негостинному місті. Але виїхати звідси не можемо. Це означає — відмовитися від пошуків. Погляньте, прямо навпроти будинку Армстронґа міститься готель, що нам дуже вигідно. Візьміть номер із вікнами на вулицю та купіть їжі, а я поки спробую щось дізнатися.
Дізнавання зайняло в Голмса більше часу, ніж він передбачав, і детектив повернувся до готелю лише о дев’ятій вечора. Він був у кепському настрої, блідий, весь запилючений і мало не падав з ніг від голоду й утоми. На столі на нього чекала холодна вечеря. Вгамувавши голод, детектив запалив люльку та приготувався своєю звичайною напівжартівливою інтонацією розповідати про власні невдачі, до яких він завжди ставився з філософським спокоєм.
Раптом на вулиці почувся скрип коліс, Голмс піднявся й визирнув у вікно. Перед будинком медика в світлі газового ліхтаря стояла карета, запряжена парою сірих коней.
— Лікаря не було три години, — зауважив Голмс, — він поїхав о пів на сьому й тільки-но повернувся. Отже, він був десь за десять-дванадцять миль. Він щодня їздить кудись, а іноді навіть двічі на день.
— Це не дивно, адже він практикує.
— У тому-то й річ: Армстронґ не практикує. Він професор і консультант, а практика лише б відволікала його від наукової роботи. Навіщо ж йому знадобилося здійснювати ці довгі та виснажливі поїздки? Кого він навідує?
— Його кучер міг би...
— Мій любий Ватсоне, до кучера я звернувся насамперед. Але він спустив на мене собаку: не знаю, чим це пояснити — його власною лютою вдачею чи наказом господаря. Однак вигляд мого ціпка не дуже сподобався візникові та собаці, й інцидент на цьому вичерпався. Наші взаємини після цього настільки загострилися, що про будь-які розпитування не могло бути й мови. Але, на щастя, у дворі готелю я розговорився з одним непоганим хлопцем, місцевим жителем, який розповів мені про звички медика та його щоденні поїздки. Під час нашої бесіди, немов на підтвердження його слів, до будинку лікаря під’їхала карета.
— І ви вирішили слідувати за нею?
— Чудово, Ватсоне! Ви сьогодні незрівнянні, саме це я й вирішив. Поруч із нашим готелем, як ви, мабуть, помітили, є крамниця, що торгує велосипедами. Я кинувся туди, орендував один із них і погнав за каретою, яка вже віддалилася на значну відстань. Я швидко наздогнав її і, тримаючись на відстані близько ста ярдів, слідував за її ліхтарем. Так ми виїхали з міста й уже від’їхали достатньо далеко, аж сталося несподіване: карета зупинилася, з неї вийшов лікар, рішучим кроком підійшов до мене й уїдливо зауважив, що, оскільки дорога вузька, він не хотів би загороджувати мені шлях своєю каретою. Він був на висоті! Я проїхав повз карету і, від’їхавши кілька миль, зупинився. Чекав довго, але карета немов крізь землю провалилася! «Мабуть, звернула на одну з сільських доріг», — вирішив я й поїхав назад. Карети навіть сліду не було. А медик повернувся, як бачите, тільки зараз. Спочатку я ніяк не пов’язував ці поїздки зі зникненням Ґодфрі Стонтона, мене просто цікавило все, що стосується доктора Армстронґа. Але хитрість лікаря мене насторожила. І я не заспокоюся, поки все не з’ясую!
— Спробуємо вистежити його завтра.
— Та от чи зможемо? Це не так просто. Ви ж не знаєте околиць Кембриджа! Сховатися на цій пласкій, як стіл, місцевості просто ніде, а чоловік, котрого хочемо вистежити, зовсім не дурень, як він це ясно показав нам сьогодні. Я відправив телеграму Овертону, щоб він повідомив, чи не сталося в Лондоні чогось нового. А поки що зосередимо всю увагу на докторові Армстронґу: адже це його ім’я я прочитав на корінці телеграми завдяки люб’язності телеграфістки. Я готовий посперечатися, що він знає, де ховається Стонтон. А якщо це відомо йому, то маємо довідатися й ми. Треба зізнатися, що рахунок наразі на його користь. Але ви
