Книги Якова - Ольга Токарчук

Євреї здивовані. Перекидаються кількома реченнями, Єремія зникає й після нестерпно довгої паузи з’являється знов. Вочевидь, ксьондз отримав дозвіл, і тепер його ведуть до заднього приміщення. Все це супроводжує якесь шепотіння, тихий тупіт дитячих стіп, здушене хихотіння — наче за тонкими стінами перебуває натовп людей, які крізь шпарини в дерев’яних перегородках допитливо дивляться на рогатинського декана, який пересувається закамарками єврейського дому. І виявляється, що крамничка на ринку — це лише сіни складної розгалуженої структури, схожої на бджолиний вулик, повної кімнат, переходів і сходів. Будинок — великий, зведений довкола внутрішнього подвір’я, яке ксьондз бачить лише мигцем, крізь віконечко в кімнаті, де вони ненадовго затримуються.

— Я — Грицько, — каже дорогою хлопчина з борідкою. Ксьондз усвідомлює, що звідси йому не вийде навіть утекти, бо він не знайшов би виходу з цього дому-вулика. Від цієї думки його кидає в піт, і саме в цю мить зі скрипом відчиняються одні з дверей, і в них з’являється худорлявий чоловік у розквіті сил, із ясним, гладеньким, непроникним обличчям, сивою бородою, в халаті нижче колін. На ногах у нього — вовняні шкарпетки й чорні пантофлі.

— Це і є ребе Еліша Шор, — шепоче збуджено Грицько.

Кімната — невелика, дуже скромно обставлена. Посередині — широкий стіл, на ньому лежить розгорнута книга, а поруч із нею кілька стосів інших книжок. Ксьондз спрагло бігає поглядом по їхніх корінцях, намагаючись розібрати назви. Ксьондз не надто багато знає про євреїв, а про цих рогатинських — поготів.

Отець декан раптом відчуває задоволення, що ребе — невисокого зросту, як і він сам. Поряд із високими людьми йому завжди якось незручно. Вони стають один навпроти одного, і якусь мить ксьондзові здається, що тому теж подобається подібність їхнього зросту. Єврей м’яко сідає, всміхається і вказує рукою на лаву, запрошуючи гостя сідати.

— Приходжу до вас, ребе, в незвичних обставинах і цілком інкогніто, знаючи багато про вашу велику мудрість та ерудицію…

Грицько зупиняється на середині речення і питає ксьондза:

— Ін-ко-гніто?

— Саме так. Це означає, що я прошу дискретності.

— А це що таке? Дис-крет-ності?

Ксьондз замовкає, неприємно здивований. Ну й перекладач йому трапився. І як же їм розмовляти? Китайською? Він намагатиметься говорити просто:

— Я прошу тримати це в таємниці, бо ж не таємниця, що я — рогатинський декан, католицький священник. Але насамперед — автор.

Слово «автор» він підкреслює, піднявши вказівний палець, і продовжує:

— І сьогодні я приходжу не як духовна особа, а саме як автор, який ретельно працює над одним опускулумом…

— Опу-ску-лу-мом?

— Невеликим твором.

— Ага… Пробачте, отче, я польської вченої мови не знаю, лише таку, як-от люди говорять. Що біля коней почув, те й знаю.

— Біля коней? — надзвичайно чудується ксьондз, сердитий на кепського перекладача.

— Бо я біля коней працюю. Торгівля.

Грицько говорить, допомагаючи собі руками. Чоловік дивиться на нього непроникними темними очима, ксьондзові на мить здається, що перед ним — сліпий.

— Кілька сотень авторів я прочитав уже від букви до букви, — продовжує отець декан, — подекуди щось позичаючи, щось компілюючи, але відчуваю, що багато книжок пройшло повз мене і жодного доступу до них я мати не можу.

Він замовкає й чекає, що скаже співрозмовник, але той лише киває головою з увічливою усмішкою, яка нічого не говорить.

— А позаяк чув я, що ви, ребе, маєте в себе цілком вдалу бібліотеку, але не маючи на меті вам інкомодувати… — він тут-таки неохоче виправляє себе: — заважати чи завдавати надмірного клопоту, я набрався відваги прийти сюди всупереч звичаєві, але задля користі інших…

Ксьондз змовкає, бо двері рвучко відчиняються і до низької кімнати без жодного попередження входить жінка. З-за її спини досередини зазирають і шепочуться якісь ледь видні в темряві обличчя. Якусь мить пхинькає маленька дитина, але раптово затихає, ніби все довкола має зосередитися на жінці: вона сміливо крокує з непокритою головою, обрамленою буйними кучерями, і дивиться просто поперед себе, не звертаючи уваги на чоловіків; несе на таці дзбан і сушені фрукти. На ній — широка квітчаста сукня, а поверх неї — вишитий фартух. Постукує гостроносими черевичками. Вона худорлява й струнка, її фігура притягує зір. За нею дріботить маленька дівчинка, несучи дві склянки. Вона так невідривно й перелякано дивиться на ксьондза, що ненароком наштовхується на жінку і падає. Склянки котяться по підлозі, добре, що вони з товстого скла. Жінка не зважає на дитину, натомість швидко зиркає на отця декана, в її очах — якась зухвалість. Зблискують темні, як ніч, очі, великі і якісь бездонні, а молочно-білу шкіру вмить заливає рум’янець. Ксьондза, який не має справи з молодими жінками, спантеличило це раптове втручання, він ковтає слину. Жінка гучно ставить на стіл дзбан і тарілку, піднімає з підлоги склянки, і знов зосередившись на якійсь точці перед собою, виходить. Грюкають двері. Грицько, перекладач, здається, теж збентежений. Еліша Шор зривається з місця, піднімає дитину, садить її собі на коліна, але дівчинка виривається і зникає слідом за матір’ю.

Ксьондз готовий побитися об заклад, що весь цей епізод із жінкою та дитиною був потрібний лише для того, щоб вони могли краще до нього придивитися. Ну й ну! Ксьондз у єврейському домі! Екзотичний, як саламандра. Ну то й що? Хіба мій лікар — не єврей? А ліки мені хто втирає — чи не єврей? А книги — це теж своєрідна гігієна.

— Книги, — каже ксьондз, вказуючи пальцем на корінці фоліантів та ельзевірів[14], що лежать на столі. На кожному з них золотом витиснено два знаки — мабуть, ініціали власника, міркує собі отець декан. Він уміє прочитати гебрайські літери:

ץייש

Ксьондз тягнеться рукою по свій квиток у цій подорожі до народу Ізраїля й обережно кладе перед Шором привезену книгу. Тріумфально всміхається, бо це — «Turris Babel» Атанасія Кірхера, твір великий з огляду як на зміст, так і формат, i ксьондз серйозно ризикував, притягнувши його аж сюди. А якби книга впала в смердюче рогатинське болото? А якби її вирвав з рук якийсь ярмарковий злодюжка? Без неї отець декан не був би тим, ким є. Став би якимось обмеженим парохом, учителем-єзуїтом у панському дворі, тупим церковним чиновником із саном і байдужістю до світу.

Підсуває книгу ближче до Шора, ніби знайомить його зі своєю дружиною. Делікатно постукує по її дерев’яній палітурці.

— У мене таких більше. Але Кірхер — найкращий.

Він розгортає на випадковій сторінці й показує Шорові малюнок Землі, зображеної як куля з